Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– То що, вони вас завели i кинули? Еге? – спитала Валька.

– Та хто його зна, – знизав я плечима. – Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» – i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик…

– Ой хлопчики, – схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). – Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..

– Що? Якi колодязi?

– Та дренажнi ж! Ви чули – вода шумить! То ж iде коридор, а тодi – раз! – колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий – до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!

Ми з Явою перезирнулись.

– Ходiмо? – сказав Ява.

– Ага, – сказав я.

Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.

– Дай лiхтарик, – сказав я Вальцi.

Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!

Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… I взагалi… ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою… Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає «пiд ложечкою»? От iще «пiдложечка»!.. Тенькає, коли її не просять… Нiчого ж страшного… Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi… Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!

Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно – вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як… Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.

Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя – там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом – я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ – водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить – i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло:

– Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!

Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує… Додам тiльки, що вода крижана…

– Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! – ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову – уже просто бiля мого носа… I нарештi-таки зазирнула.

– Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, – зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, – теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе…

Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, – Ява дев'ять, а я сiм разiв… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз… У головi у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобi як зiпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пiсня або слова – i крутяться, крутяться, крутяться а головi…

Попередня
-= 106 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар