Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– От вона… печера Лiхтвейтеса, – урочисто сказав Будка.

– Лейхтвейса, – не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).

З «печери Лiхтвейтеса» тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою… Бр-р-р-р!..

– То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, – кивнувши на «чувака», сказав я.

– Якщо ви боїтесь… будь ласка… – глузливо сказав Будка.

От гад! Ну гаразд!

– Ходiмо! – скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..

– Ходiмо! – сказав Будка.

Перший у печеру, пригнувшись, зайшов «чувак», другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий… (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, – круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.

«Чувак» i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, – праворуч, лiворуч… Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить «наш» годинник. I раптом…

Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует «чувака» та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.

– Що? – приглушено спитав Ява.

– Агов! Де ви? – здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води – наче з ринви…

– У-у, гади! – у вiдчаї скрикнув я. – Стiп! Стрiлятиму! – i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.

Ба-бах! – спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.

– Атас! – перелякано верескнув хтось зовсiм близько.

I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло – i все. Потонуло у бездоннiй тишi.

Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом – «ой!» – легенько ляпнулось унизу.

– Упустив, – розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне – сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.

Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то…

– Ану бахни ще раз, я знайду… – жалiбно сказав знизу Ява.

Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. «Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники», – подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг…

Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:

– Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!

Валька! Тю! Звiдки вона тут?!

– Агов! Де ти? – радiсно гукнув я.

– Т-тут… – i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.

– О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, – бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн – в котрий раз уже – гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно…

– А ти ж як тут опинилася? – спитав я.

– Та потiм… Ходiмо звiдси… Тут так страшно… Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.

Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..

– А що це взагалi за печера? – спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.

– Та це дренажна система. Для пiдземних вод, – сказала Валька.

I вiд цих буденних слiв «дренажна система» пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар