Слава ЗСУ!

Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.

– Ви помиляєтесь! Ми прийшли! – несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

– Га?! – нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.

– А… це вже ви, – почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення – наче вiн чекав когось iншого.

Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi – мабуть, «чувак». Я мимохiть здригнувся – що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки», – подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко – якось не давався я собi в руки.

– Лiхтарики у вас є? – спитав Будка.

– Нема, – озвався я.

– Це погано, – сказав Будка.

Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той «динамiчеський», що я колись подарував Явi, зiпсувався, а «батареєчного» ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!

– Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, – менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.

– Ходiмо! – не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.

Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.

Будка i «чувак» освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:

– А чого цей… у масцi?

– Для конспiрацiї, – таємниче прошепотiв Будка – Я ж вам казав – його мiлiцiя шукає…

«Тю, – подумав я, – по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу – цоп! – i в район».

I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

– Нiчого, – кажу, – мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.

Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.

– Що?!

– Та, – спокiйно кажу я, – мiй же дядько… – я вже мало не прохопився: «в мiлiцiї робить…», але вчасно змикитив, що тiльки що ж було «мiлiцiя до лампи», – мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…

– А… а це… це добре… це харашо… – пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене – вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?» Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…»

«Чувак» i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до «чувака».

– Що там таке? – тихо спитав «чувак».

– У них «пушка», – зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…

– Справжня? – стурбовано прошепотiв «чувак».

– Макарова…

– Та… Вона, мабуть, без патронiв.

Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, – точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.