Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати – вони не почують…

Роздiл XIII

Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi

Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо – нема кому за нами замкнути.

Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.

Другий поверх – зовсiм невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше.

Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чується музика – мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i надзвичайною.

Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет – стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист:

«Дорогий дядю Гришо'!

Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодiїв.

Про всяк випадок прощавайте.

Павлуша. Ява.

А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi.

Ява.

А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.

Павлуша».

Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!

Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави – там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi – десятий сон бачить!).

Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви – кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля – куди й удень не дуже весело заходить.

Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз… Другий… Третiй… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи – бемм!.. бемм!.. бемм!..

– Го… годинник на лаврi… дванадцяту б'є! – пошепки догадався Ява.

Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно – наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.

Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.

Минула хвилина. Нiхто не нападав. «Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв», – вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.

«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, – подумав я, – треба йти, карбуючи крок, i смiятися…» Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття «Дзвiницi на Дальнiх печерах» пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:

– Та перестань… Раз уже так – заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…

Попередня
-= 103 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар