Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Чого б то я боявся, – вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної – де ж бо нам її взяти!), а в Яви – лiхтарик, отой «динамiчеський», що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.

I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi «мерцi» просинаються i… Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути…

I враз – жжик, жжик! – наче заскрипiли костi.

Це Ява лiхтариком.

– Отут! – шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.

– Н-не… н-не ж жикай. К краще вже в темрявi копати…

Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, – бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.

I раптом… Ми так i заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки… I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув нiколи в життi.

Наступної митi…

– А а а! – Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, – це точно.

Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi… Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.

Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.

Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, – про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.

Незабаром почалися дощi, потiм зима, i «Запорiзька Сiч» на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.

Але пiсля тої ночi я сказав собi: «Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються».

Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.

I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну».

Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече – вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…

Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!

– Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…

Поснули!

Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!

Попередня
-= 102 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар