Слава ЗСУ!

«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»

Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку – вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» – ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».

Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.

«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями – хоч у вас i двiйки з мови.

Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).

З привiтом.

За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».

Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи – i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.

– От якби нам справжню козацьку шаблюку… – зiтхнув я. – Або пiстоль… як ото археологи викопали… Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!

– Га? – стрепенувся Ява. – Ага… Шаблюка… або пiстоль – це було б справдi… Це – сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…

– Де ж її взяти? – безнадiйно спитав я.

– Викопати! – примружився раптом Ява.

– Де? Так вона тобi и лежить пiд земле… Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже – фiть!

– А на кладовищi?

– Ти що??! Бр…

– Мудрагель! Хiба я кажу – свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований… А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.

– Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…

– Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв…

– Все-таки… навiть череп… Якось воно…

– Та ми того черепа й не чiпатимемо, – роздратовано сказав Ява. – Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.

– То, може, хоч дiда Салимона спитать?

– Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати.» Еге? Дурний!

– А коли ж копати? Вдень?

– Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…

– А коли ж?

– Вночi…

– Га?

– Ти що – боїшся?

– Та нi, але…

– От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!

– Ну гаразд, – зiтхнув я. – Спробуєм…

Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були – то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.

– То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, – весело казав вiн – А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I – нiчого.

– Авжеж… Нiчого – криво усмiхнувся я – Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.

– Ну й що… подумаєш… Але не їх же… – Ява таки забув про iндiйця. – Скажи краще, що ти просто боїшся.