Слава ЗСУ!

– Дивiться, дивiться, – захоплено кричав Папуша. – Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка… Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату… Вiдсьогоднi ми берем її на облiк… Це ж така рiдкiсть…

Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована – вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон – праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка – нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.

У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти – згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi – мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка – козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, – був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви – анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.

– Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? – з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.

– Не… щось не пригадую.

– От iще! – сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).

– Дурень ти, – спокiйно казав дiд. – Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.

Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» – похмурий Ява iшов геть.

– I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, – крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. – Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…

Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.

Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.

У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.

Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:

«Ой чи пан, чи пропав – двiчi не вмирати,

Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'»

Ми скреготали зубами.

Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…

Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.

– Слухай, Яво, – стрельнуло менi раптом. – Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?

– Га? Ну й що?

– Напишiмо їм такого листа.

– Як? Вони ж самi запорожцi.

– Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є – у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде – во!

– Ходiм!

Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»: