Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями – дiдом Варавою та дiдом Салимонiом – про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi…

Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.

Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому «путi з варяг у греки», за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.

I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.

Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, – про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого «вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової»; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв – такий був богатир.

Ми ловили кожне слово…

Оце да! От якi були нашi пращури!

Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: «Козацька люлька – добра думка.» – ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками… Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.

Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки – щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.

Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я – з слонової кiстки.

Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:

– От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!

Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.

Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, – цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.

– Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? – нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).

– Ага… були, синку, були… – радiсно кивала Триндичка.

– Ким же вони, бабусю, були?

– Ага, – кивала Триндичка.

– Козаками були, запорожцями?

– Ага, – кивала Триндичка.

– Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?

– Ага, – кивала Триндичка.

– Гречкосiями? – розчаровано перепитував Папуша.

– Сiяли гречку, сiяли… – радiсно кивала Триндичка. – I просо, i овес… А попiд хатою мак…

Так нiчого вiд баби й не добилися.

Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами – тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».

Попередня
-= 99 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар