Слава ЗСУ!

– Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! – пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.

– Стоп! – пiднiмає руки режисер. – Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.

От тобi маєш. Сам же наказав «на повну котушку»… Занадто… Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це…

– Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає… Плюхi Ну!

– А… О… I… – мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись…

– Стоп! – знов пiднiмає руки режисер. – Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да – вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки – раз-раз! – от вам i гулi… Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! – режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).

– I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший – Артем!), – збуджено вiв далi режисер. – Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той – плюх у воду! Ну!

– Го!.. Ха! Ха!.. Iгi… Ой!.. – пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.

– О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). – Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi…

Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:

– Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.

– Кiнчай! – сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!

– Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! – сказав режисер.

Вiн пiдвiв нас до човна.

– Веслувати вмiєте?

– Го-го! – вигукнув Ява – Ми ж у плавнях виросли!

– Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, – показав вiн на Будку, – отут… ти, – взяв мене за плече, —з веслом отут. А ти, – сказав вiн Явi, – з правилом на кормi… На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне – нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.

Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше – хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.

– Стоп! – заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!

– Назад! – закричав —оператор. – I трошки лiворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…

Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:

– Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен.

Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…

– Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо… – почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили – наче пройшов просто по водi, мов Христос.

Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:

«артем»

297 1

– Увага!. Почали!.. Мотор!.. – крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой «шлагбаум» на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового – клац!

– «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль перший… – крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! – жандарма в груди. Жандарм – беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба – не те, що вiд мого весла! Мить – i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода – тиць? – вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.