Слава ЗСУ!

– Стоп!

У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.

Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.

– Увага!.. Почали… Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

– «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль шостий…

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

– Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. – стараємся ми.

– Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! – задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.

– Що це?! На руцi!

Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю…

– Го-годинник… – мимрю я.

– Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! – якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.

– Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! – а тодi знову плаксиво до мене: – Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!

У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:

– Не оддам!

– Га?! Що?! – не повiрив своїм вухам режисер.

– Не оддам… Це не мiй годинник… Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.

– То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!

– Якщо так – я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.

– Ну, давай уже менi той нещасний годинник.

– Еге… Якi бистрi! – кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.

– Не довiряєш? – усмiхається жандарм.

Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:

– А я тобi на пляжi довiрив… Не побоявся…

Наче мене батогом по спинi вперiщили – тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?

– Не впiзнаєш? – усмiхається жандарм.

Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви – вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.

Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:

– У-у… Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.

– Бачу – всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн – наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:

– А чого ж ви такий… Казали: «Цар, цар», а насправдi – жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засмiялися всi.

– Все правильно, – сказав жандарм-незнайомець. – Щодо царя – нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма – двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв… Дуже я тодi поспiшав… На репетицiю… Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг – попередив i адресу свою залишив…

– Ну досить, досить… – усмiхаючись, перебив його режисер. – Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!

– Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, – зiтхнувши, сказав цар-жандарм. – Це був останнiй сухий мундир, – i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода…

– Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!

– Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть… пiдмоченi… Клава захихотiла. – Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.

– Що – ждати? Що – ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, – кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.

– Євгене Михайловичу, – спокiйно сказав оператор. – Я думаю, перезнiмати не треба… Я певен, що годинника в кадрi не було… Я б його помiтив… От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь…

– А якщо був?

– Тодi перезнiмемо.

Операторовi таки пощастило вмовити режисера…

Режисер оголосив перерву на обiд.

– Пiсля перерви знiмаємо епiзод «Зустрiч Артема э Марiєю»…

– Ви, друзi, не тiкайте, – сказав нам цар-жандарм. – Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я… Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?