Слава ЗСУ!

Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович – це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким – гай-гай! – скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.[3]

Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:

– А давай запишемося в гурток малювання.

– Нащо? – питаю я здивовано.

– Як – «нащо»? Малювати будемо. Цiкаво ж.

– Може, – кажу, – й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?

– Ти ж збирався колись стати художником.

– Ну й що!

Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм моїм шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерської фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю їх. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: «Скажи, якого це кольору?» I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: «Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурюєшся?»

Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:

– А ти що – вiдчув у собi талант?

– При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… – Павлуша одвернувся й почервонiв. – Кажуть, що в мене щось…виходить…

– Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.

Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов – нiяк не збагну. Як її нема – хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися – враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi – здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний… Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.

I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: «А хто то на собацi їде? Га?» (Це, до речi, я питав, але так воно й було – викапаний собака, а не кiнь).

Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.

Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша…

Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» – як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.

– Не слухай його, Павлушо! – закричала вона. – Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й знає… А в тебе здiбностi… А вiн фулiган i на тебе погано впливає…

Тут я їi перебив i сказав:

– От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!..

А вона:

– Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган!

– Мовчи! – сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку:

– Не чiпай!

– Що значить – не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я…

– Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.

– Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!

– Вона не мавпа, а людина! – басом сказав Павлуша.

– Ах, так! – скипiв я. – То цiлуйся з нею. Тьху! – Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала:

---

  3 Прекрасний письменник Гоголь, i повiсть його «Як посварилися Iван Iванович з Iваном Никифоровичем» – блискуча повiсть, але далi писати «пiд Гоголя» я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далi писатиму вже, як умiю. (Примiтка Яви Реня).