Слава ЗСУ!

– Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках – чистiсiнька нiсенiтниця, – знов озвався Коля Кагарлицький. – Усе це спростовується елементарною наукою…

«З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, – подумав я. – Дуже розумний».

– 3 одного боку, звичайно… Квантова механiка… Лазери… – брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.

З таким теж не встругнеш.

– А головне – кiбернетика, – авторитетно сказав Стьопа Карафолька. – Наука зараз на гранi створення електронного мозку – машини, яка повнiстю замiнить людський розум.

«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! – подумав я. – Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».

– А все-таки… – несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. – Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i – нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!

– Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати – про смерть! Тьху! Замовкни! – обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав юкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе – наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.

Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.

– Нi, от серйозно, – сказав вiн. – От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?

Всi пороззявляли роти i перезирнулися.

– Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, – вiв далi Антончик. – Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?

– Так то ж… то ж при капiталiзмi, – заперечив Коля Кагарлицький. – У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!

– А от легенда про Горбушину могилу, – не здавався Антончик. – Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв… Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз…

I тут менi стрельнуло!

О!

– Хлопцi! Iдея! – сказав я. – Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.

Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

Роздiл III

Легенда про Горбушину могилу

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було – як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим пантвом. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою…

Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.