Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали – голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. «Копайте! – кричить – Копайте, поки не знайдете!»

Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься – Захаркове.

Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i… без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил – старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю… I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.

Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, – казали люди.

А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих, очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.

Роздiл IV

Я беру в напарники Антончика Мацiєвського. Крадiжка апарата. Ми йдемо в розвiдку на кладовище

– То що – боїтесь? Г-герої! – презирливо глянув я на хлопцiв.

– Та йди ти!

– Та ну тебе!

– Теж менi! – загомонiли хлопцi.

– Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше… – мовив Антончик.

– А що – i вкрасти! – не вагаючись сказав я. – Як для науки треба – можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид – що це буде… Переворот у науцi.

– Та що ти мелеш, – озвався Карафолька. – Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?

– Як?! А сфотографую!

Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.

– А що? А що? – загорiвся я. – Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.

– А що?.. От, мабуть, таки так. Га? – невпевнено сказав Антончик.

– Дурницi! Мова твоя – як з гнилого клоччя батiг! – впевнено заперечив Карафолька. – Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

– Ти думаєш? – уїдливо сказав я. – Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.

– Ой, держiть мене, бо я впаду! – не своїм голосом закричав Карафолька. – Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.

Хлопцi засмiялися.

– Смiйтесь, смiйтесь! Смiх – це здоров'я! – спокiйно сказав я. – Слухай, Антончику… раз вони такi… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони…

Я махнув рукою.

Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар