Слава ЗСУ!

– Ходiмо! – кивнув я Антончику. – Вони ще в нас посмiються на кутнi.

Карафолька глузливо закричав нам услiд:

– Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!

I хлопцi знову засмiялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.

I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» – яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:

– Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.

Я скипiв.

– Ах ти ж, г-г… – хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: – Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.

– А де взять? – спитав Антончик.

– Як – де? Вкрасти, звичайно!

Антончик аж спiткнувся:

– Ти що?!

– Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.

– Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.

– Та ми ж потiм повернемо, чого ти!

– Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.

– Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.

– А в кого? – вже спокiйнiше спитав вiн.

– Та в кого ж! У Бардадима.

– Ну-у… Ти рискуєш! – довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. – Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує – точно!

Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» – з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.

– Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, – з надiєю сказав Антончик. – Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?

– Сьогоднi, – твердо сказав я. – От просто зараз i пiдемо.

– Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.

– Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!

Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.

Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.

– От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! – аж захлинався Антончик. – Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми… Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..

Антончика розпирало вiд гордостi.

I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.

Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.

Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:

– Ги! Художник!

Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне – старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса: