Слава ЗСУ!

– Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi – лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.

Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):

– От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…

I полiз у довбанку.

– Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, – радив дiд.

Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.

– Це ще сiдало так застудиш, – сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.

«Добре сидить, доїдемо», – подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, – ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.

– Дядьку! – кричу. – Пильнуйте, перекидаємось!

Вiн тiльки рукою по водi – плюсь, плюсь, плюсь…

Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, – це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова – обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.

– Ружйо! – булькнув вiн i знову зник пiд водою – як поплавець, коли клюне риба.

Тодi знову вигулькнув, знову:

– Ружйо!

I знову пiд воду.

– Що там у вас? – весело загукали з берега.

– Дядько рушницю, кажеться, втопили! – загукав я у вiдповiдь.

Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:

– Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!

Ледве ми з ним до берега добрались – я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн… Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'

– О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!

На березi дiд почав заспокоювати:

– Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.

Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали – нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?

Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього – наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:

– А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не – крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.

Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником – «головним лоцманом», як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.

Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли «мазав» – кидав на землю свою теперiшню «тулку» i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:

– Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!

Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.

– Ну, а що ж тодi значить отой «вермахт», «подаруночок вiд нiмцiв»? – сказав я. – I отi «двадцять залiзних» i все iнше?

До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.

– Нi, вони не по рушницю, – впевнено сказав Ява. – Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться…

Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» вiн з своєї нової «тулки»).

Варiант з рушницею одпадав.

Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка: