Слава ЗСУ!

– А хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!

– Ну, ша ша-ша! Як мальчик! – скривився Книш.

– Це маска чортова мене пiдводить, – Бурмило рвонув з лиця маску – Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно – вода одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.

– Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму – для страховки. В случаї чого, я раз – i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, – Книш глянув на годинник. – А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав – спецзавдання.

Ми перезирнулися.

«Аеродром», «спецзавдання»… Це щось таке… Одним словом, кров з носа – ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.

– Гайда! – шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.

Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега

РОЗДIЛ V

Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович

I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.

– Здоров, пацани! Що – гайку якусь вкрасти треба?

– Та нi, просто так… гуляємо… – байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.

– Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, – смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.

Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.

– На абордаж! – командує Ява.

Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.

Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..

А хай ти сказишся! Зачепився. I – як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.

Ява хапає мене за комiр – сiп! Др-р-р-ррррр… Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип – отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти – не в карти грати.

Тiльки б Книш у кузов не зазирнув… Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: «Дядьку, покатайте», – нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим – порожнiй-порожнiсiнький кузов.

Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор – здригнулася й рушила машина.

Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях – добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо – до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.

Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.

Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.

Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, – в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.

– Заходить на посадку, – авторитетно шепоче Ява.

I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.

Книш одразу побiг до лiтака.

Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього – довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.

– Що це? Що вiн передав? – стурбовано питаю я.

– Щось пiдозрiле, – каже Ява, – Може… Може, атомна бомба… з Америки…

– Замале для бомби, – намагаюся заспокоїти себе я.

– Дуже ти тямиш, – хмикає Ява. – А якщо на транзисторах… спецiально для шпигунiв.

Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла… труна. Це – як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде – бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба – це ж…