Слава ЗСУ!

Вони жалiли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.

Та, люди добрi!

Та, їй же богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.

I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.

– Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? – пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.

– Та! – махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати – думати про це.

– Ну!

– Та! – не пiддававсь я.

– От же ж проханий! То давай ти! – кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав – То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

– Ну що? I тебе просити треба? – скривився дiд.

– А я тут нi при чому, – хмикнув Павлуша.

– Як? – здивувався дiд Салимон. – Хiба ви не вдвох?

– Нє-а! – сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.

– Отаке! Що сталося? Тю! – навiть розгубився дiд Салимон.

– Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! – вихопився Антончик.

– Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! – протягнув дiд Салимон.

Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.

Ну,тепер усе! Кiнець!

Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.

Все!

Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене бiльше друга.

Все!

Роздiл XII

Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг – Вороний. Солдати. «Восьмьорка»

Минуло кiлька днiв.

Усього три слова, три невеликих словечка – «Минуло кiлька днiв…» Написав – i не видно їх. Нiби й не було нiчого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо – наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.

Як на зло, погода знову зiпсувалася.

Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ – то суцiльнi сльози твої.

До чого дiйшло – пiдручники торiшнi перечитувати став.

А тут ще й мати серце крає:

– Пiшов би хоч до Павлушi – не нудився б так.

За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.

А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної – здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.

Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука – справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.

I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться – нiчого не хочеться.

Павлушi добре – сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку…

А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть – менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!

А дощ перiщить… А вода у ринвi дзюренчить без упину… А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю – безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.

А в голову непрохано лiзуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть…

Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з «Ревiзором», про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.

I що б я не згадав, завжди – хай ти луснеш! – той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови – Павлушинi. От же ж, їй-богу!