Слава ЗСУ!

Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. «Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, – нарештi вирiшив я. – Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться».

Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися – швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.

Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:

– Сверблячка напала? Чи вкусило щось?

– Зарядку роблю, – збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.

I все-таки цi кiлька днiв минули.

Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.

Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.

Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.

Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.

Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:

Путь далёк у нас с тобою,

Веселей, солдат, иди,

Вьётся, вьётся знамя полковое,

Командиры впереди.

Солдаты,

В путь, в путь, в путь!

А для тебя, родная,

Есть почта полевая,

Прощай, труба зовёт.

Солдаты, в поход!

I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:

Наша Таня горько плачет,

Уронила в речку мячик.

Тише, Таня, Танечка, не плачь,

Эх, не утонет в речке мяч.

Солдаты,

В путь, в путь, в путь!

А для тебя, родная,

Есть почта полевая,

Прощай, труба зовёт,

Солдаты, в поход!

Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.

Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, – артилерiйський полiгон.

I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:

ВНИМАНИЕ!

На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках – на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона – только с разрешения начальника полигона.

I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше «на слабо», як хтось зачепить («От слабо тобi!..») i без особливих результатiв.

Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.

А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.

Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.

Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:

– Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!