Слава ЗСУ!

– В розколинi над амбразурою.

– Точно.

– Ао котрiй годинi?

– О двадцятiй нуль-нуль.

– А менi о дев'ятнадцятiй.

– Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?

– Аякже. Тiльки давай спершу ти.

– Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене – цоп! – за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, – каже, – оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», – i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, – на повний голос крикнув. – Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так – бувайте здоровенькi! – сiв на велосипед i поїхав…

– I що – i все? Бiльше нiчого не було?

– Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом – а там лист. Знову Г. П. Г – «Операцiя переноситься… не хвилюй ся… слiдкуй за щоглою бiля школи… Коли з'явиться бiлий прапорець – приходь того дня у Вовчий лiс до доту…»

– I знову о двадцятiй нуль-нуль?

– Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка – муха в неї не пролетить. Просто не знаю.

– Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть… Це не штука.

– Ну, а в тебе ж що?

– Ну, а в мене… – I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.

– Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? – спитав Павлуша, коли я кiнчив.

– Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.

– Хтозна, може… – насупив брови Павлуша. – А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?

– Хiба я знаю… – знизав я плечима. – Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…

– Могло буть, – зiтхнув Павлуша. – Виходить, ти основний, а я дублер.

– Чого це!

– Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.

– Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! – переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати…

– А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! – сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!

Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.

– А ти кому-небудь говорив про все це? – я пильно глянув на Павлушу.

– Звичайно, нi.

– I їй не говорив? – Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.

– Та ти що?! – вiн почервонiв.

I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.

– Слухай, – i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:

– Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…

Роздiл XXVII

Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих – вона? Не може бути! «Вiн хоче вкрасти її!» Ми поспiшаємо на допомогу… Асса!