Слава ЗСУ!

Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.

Нарештi матерi набридло, i вона сказала:

– Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…

Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.

Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:

«Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны».

Уже вкотре сказано:

«Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?» – а поїзд стоїть…

Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився… Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання – хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залiзний», i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався – бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм – за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.

Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.

А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я…

Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi – я…

Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього – жодних сумнiвiв.

I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.

I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття – гордiсть за друга.

Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне – це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.

Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла… Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.

Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.

Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих – це Гребенючка!

Тю! А чого з трьох?

Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» – Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.

Павлушi?

А може…

Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.

Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.