Слава ЗСУ!

I «Г» – це Ганя. «П» – це Павлуша, а «Г» – це хтось третiй – Гришка Бардадим абощо.

А я дурний…

Нi! Не може бути!

Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!

Нi!

Єдине, що Павлуша мiг, – не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!

Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!

Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.

Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!

Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.

Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.

Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!

Перше, що треба зробити, – це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.

Пiвхвилини – i хустка була у мене в кишенi.

Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.

Я подався чекати його пiд хату.

Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав – чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу – бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.

Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:

– Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..

– Що таке? – питаю. – Горить десь чи знову повiнь?

– Нi… Нi… Але… Слухай, вiн хоче її вкрасти!

– Хто? Кого?

– Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!

– Хто?

– Лейтенант.

– Тю! Що вона – вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?

– Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.

– Вiн що – здурiв?

– Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i – в гори!.. Пойняв?

– А звiдки ти взяв? Розкажи толком!

– Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався… Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!» А вiн: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: «Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою». А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так – мах! – роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi – як у вовка просто – зеленим вогнем палають… От!

– Ти диви – знизав я плечима. – А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував… I взагалi…

– Просто вiдчайдушний. А бачиш – дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.

Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.

– Треба рятувати! – твердо сказав я.

– Самим? – недовiрливо глянув на мене Павлуша. – А чи посилимо?

– А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо – все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!

– А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.

– Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми – фiть!

Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.

Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.