Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?

Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий – Ява!

То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!

Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…

Роздiл Х

Ми – крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети

Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, «абсолютно принципiальний» чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав – як зав'язав.

I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь – нiколи було й угору глянути.

Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.

Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.

I я трудився.

Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.

Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню – i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.

Або – паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити – на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.

Я знаю, просто це називається – трудове виховання.

I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.

От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!»

П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.

Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi – такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i…

З Явою ми бачились мало: не було часу.

Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, – вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.

– Справжнiсiньким наймитом став, – скаже Ява. – Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати – «Менi тринадцятий минало…»

– А я! Гiрше раба єгипетського, – скажу я. – Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.

Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.

Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.

Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.

А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.

Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.

– Гайда! Швидше!

– Що таке?

– Тiльки що – сам бачив i чув – Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi». I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися…

– Ну й що?

– От тобi й «що»! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось… шпигунське.

– Ну-у?!

– От тобi й «ну»! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.

– Гайда!

За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає – хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар