Слава ЗСУ!

Ми посiдали на землю.

– Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, – сказав Ява. – Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.

– Що?! Що ти мелеш? – сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. – Кукурудза – не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.

Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.

I раптом у мене виникла iдея.

– Яво, – кажу, – а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.

– Вилiзти? Що це тобi – дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

– Ну то що, – кажу я. – Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

– Ну, то лiзь.

– Нi, ти лiзь. Ти легший – у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.

Ява махнув рукою:

– Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:

– Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.

– Добре, добре, – сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! – черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються…

– Яво! – кричу. – Швидше дивись, я падаю.

I… щось затрiщало, зашумiло, завищало – наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi – пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:

– Яво, де ти? Ти живий?

– Жи… – апчхи! – вий. – I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

– Ну, що, – питаю, – бачив?

– Дулю, – каже, – я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зiтхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасiя, – подумав я – Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi – й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!»

– Яво! – пiдхопивсь я. – Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.

Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.

– Хтозна, може й правда. Ходiмо.

I ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?

А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.

Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.

– Що? Що? – схилився надi мною Ява.

– Кинь мене! Iди, пробивайся сам, – сказав я хрипло i безнадiйно.

– Тю, дурний! – Ява обняв мене за плечi. – Зараз мине.

Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.

Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.

Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:

– Яво, – кажу, – я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.

– А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? – тихо сказав я. – I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.

– Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, – сказав Ява.

На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.

– У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, – сумно промовив Ява.

– А в нас суп з галушками i смажена курка, – сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.

– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стiйкiший за мене.

– Ти що, – каже, – щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.

– Нехай, – кажу, – аби було кому смiятися.

– Нi, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще спiвати.