Слава ЗСУ!

Я вже думав – або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.

– Тю! Що таке?

– Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!

Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.

Роздiл XI

Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..

Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.

Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.

Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою – понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:

– Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.

– Де? Хай їм всячина! – здивовано пробасив Бурмило.

– Та отам у кукурудзi.

– Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.

Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.

Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.

Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»

Але нiхто на мене не наступав.

Я полежав трохи, прислухаючись.

Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…

Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.

I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.

А щоб побачити – й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу – суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.

Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.

– Яво! – кричу я, нарештi, пошепки.

Анi шеберхне.

– Яво! – кричу я трохи голоснiше.

Нiякої вiдповiдi.

Кинувся я в один бiк, в другий.

– Яво! – кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили – це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.

– Яво! – кричу я на повну губу. – Яво! Агов! Де ти?

– Цить! – чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. – Тихше!

– Та що «тихше»! – кричу я – їх уже давно нема! А я нiчого не бачу – така гущина! Не знаю, в який бiк iти.

– Повзи сюди!

Ява трохи помовчав, тодi гукає.

– Повзи ти сюди!

Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував – нема Яви.

– Яво! – гукаю нарештi.

– Агов! – чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).

– Яво! – роздратовано кричу я. – Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!

– Це ти, – кричить вiн, – це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

– Та ну тебе' Повзи сюди!

– Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.

– Тьху'

Ще трохи – i ми б розминулися.

Сiли одсапуємось.

– Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! – сичить крiзь зуби Ява – 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!

– Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.

Ява враз пiдхопився.

– Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.

I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я – за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.

Йти ставало дедалi важче.

– Яво, – сказав я, хекаючи, – щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

– Яво, – сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?

Ява мовчав.

– Яво, – сказав я, майже задихаючись, – ми не туди йдемо.

Ява зупинився.

– Давай вiдпочинемо.