Слава ЗСУ!

– Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.

Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.

– Слухай, – кажу, – так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.

– Ну то що?

– Як – «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.

– А що ж я можу зробити? – розгубився Кукурузо.

– Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.

– Давай. Я хiба що – проти? А як?

– Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.

– Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.

– Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.

Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:

– А знаєш що – хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема – ручаюсь.

Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва – острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.

– Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, – бадьоро сказав я. – На такому островi не те що двадцять вiсiм – сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.

– Я теж так думаю.

– Ну, прощай!

– Прощай.

Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.

Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:

– Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.

Я теж зiтхнув i сказав:

– I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.

– Прощай! – сказав Кукурузо.

– Прощай! – сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.

Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.

Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо – потонеш, як слiпе кошеня.

Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.

– Це несерйозно, – сказав вiн. – Це було б нiби якась прогулянка: набридло – вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт – чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.

Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.

Роздiл XV

Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi

Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала – нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша… I тiльки небо, здається, дзвенить, – нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.

Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся – все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.

Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево – нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати – хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду… Поплавцi – анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив – нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: «Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавцi, мов цвяхи з дошки, – стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!