Слава ЗСУ!

Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав – Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.

Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше – я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти – поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини – лiву й праву. У лiвiй зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя – не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху «Неприємностi» (що ж поробиш, як трапляються).

Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.

Пригоди.

1. Наловив риби i з'їв.

Неприємностi

1 Обпiкся на сонцi

2. Загнав пiд нiготь скабку.

З Загубив гачка (одного з кращих).

4. З'їв пiвторби харчiв.

5 Втекли майже всi черв'яки

6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).

Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.

Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).

Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамiчеський», вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш – є свiтло. Не чвиркаєш – нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.

Написав я i думав, що все – день скiнчився i бiльше нiчого не буде.

Спати менi не хочеться – вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, – спиш уже, мабуть)…

Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, – мов шабля козацька, – висвiтлив плесо срiбним присмерком.

Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.

Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен – без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима – чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить – i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спинi – холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi – здушило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом – на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi – не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i…

Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.

Роздiл XVI