Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч

Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.

Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям – це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом…

Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт – наче острiв безлюдний. Є люди – i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.

I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi – як ото у кiно буває…

Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла – дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!

А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.

А он будиночок Фарадейовича, де ми… З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.

– Глобулус… наш глобулус… київськi юннати… професор… блискучi результати… тiльки б не осоромитись… – долiтають до мене уривки фраз.

А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi…

Байдужечки менi, байдужiсiнько.

Гурр… – грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем – Бурмило. Куди це вони?..

А, хай їдуть куди хочуть!

Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому… Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.

До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях.

Нарештi лiг спати.

Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно – хоч в око стрель. На небi нi зiрочки – хмарно.

Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.

А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!

Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос – хiба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.

Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.

– Мамо, – кажу, – я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.

Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, – темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв – сам не знаю) i вирушаю. Руки мої – нiби не мої. Гребуть механiчно – я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.

Попередня
-= 44 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар