Слава ЗСУ!

Вправи були написанi олiвцем – так само як i щоденник. Сумнiву не було – все це писалося вже тут, на островi.

Так он воно що!

Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.

Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…

А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?

Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.

Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело – немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.

Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.

А Кукурузо сказав:

– Велике дiло труси. Без трусiв – нема людини, а в трусах – е людина, ще й посмiхається, – i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподiвано з плеса залунало:

– Го-го! Он ви де!

До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.

– Майже годину вас шукаємо, – сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. – Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.

– Ой! Нащо ж я так наїлася! – розпачливо скрикнула Оксана.

Всi засмiялись.

– Нiчого! Поки доїдемо – утруситься, – заспокоїв її вожатий. – Ну що ж, друзi, збираймося!

Зчинилася метушня.

– О! А ви що тут робите, босяки? – здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.

– У них дiло! Секретне! – таємничо сказала Оксана.

– Що-о?! – скривився Бардадимю – Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…

Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.

Ми стояли червонi, мов два помiдори.

Ми ладнi були крiзь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» – говорити спершу навчися!

– I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! – вигукнула раптом Валька.

– Правильно! – пiдхопив Iгор.

– Хорошi, хорошi, хорошi! – заверещала Оксана.

– Тiльки так! – вигукнув Сашко-«штурман».

– Ну хай! Хай! Хай! – замахав руками Бардадим. – Ви – нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:

– Прощавайте!

– До побачення!

– Бувайте здоровi!

Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:

– Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…

Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

– А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?

– Напишiть!

– Звичайно!

– Хай напишуть обов'язково.

– Напишiть! Напишiть' – залунало звiдусiль.

– Тiльки так! – вiдрубав Сашко-«штурман».

А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.

– На, – сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi – Тiльки гляди, не загуби!

Кукурузо нiчого не сказав – мовчки сунув папiрець за пазуху.

Вони сiли в човни.

– Заспiваймо їм на прощання пiсню! – вигукнула Валька. – Заводь, Сашко!

I вони заспiвали.

Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.

Дружба! Дружба!

Молоде i вiчне слово!

Дружба! Дружба!

Ти єднаєш нас чудово!

I щоб весело жить,

Пам'яiай кожну мить:

Треба друзiв любить,

Ними слiд дорожить!