Слава ЗСУ!

Назавжди умiй дружить!

А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо – це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:

– Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику – приймач, у портсигарi – телевiзор. А фотоапарат – так той взагалi пiд нiготь сховати можна.

– Що ж ти хочеш – на транзисторах, напiвпровiдниках – сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є – транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.

Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:

– А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радiо корову – одна насолода.

Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш – твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька – як нiби її хто пужалном уперiщив – назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!

– Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi… – кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся – не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.

– Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.

– Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.

– Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац – i будь здоров!

– Ти що, думаєш у нього стрiляти? – зi страхом спитав я.

– От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.

– Авжеж, – погодивсь я. – Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…

– То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

– Що?

– Ну, що на рибалку iдеш абощо.

– Я й так на рибалцi зараз.

– Га що ти – маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…

– Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.

– Їдь, а я що…

Я сiв у човен.

Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».

Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:

– Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.

– Добре, привезу, аякже, – сказав я i вiдштовхнувся од берега.

Роздiл XIX

У снi i наяву

– Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, – докiрливими словами зустрiла мене мати.

– Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився – краще любого куховара, – так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:

– Про якого це ти Сашка?

– Га про… про… Юрчишина, – почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. – Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.

А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.

– Так що – добре клювало? – лагiдно усмiхнувшись, спитала мати.

– Поганюче! Ледве на юшку наловили, – не червонiючи, брехав я – Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?

– Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.

I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.

До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi – то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.