Слава ЗСУ!

Менi стає так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що починає щемiти в горлi.

Але Кукурузо нiчого цього не розумiє. Вiн знову шипить з кущiв:

– Не спи!

I я трагiчно шепчу у вiдповiдь:

– Та не сплю я, не сплю, чого ти!

Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи стає свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблискує, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiтає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть.

I враз – наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом.

Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi – от-от обiрветься. i тут у кущах клацнув курком Кукурузо i зривисто-басовито крикнув:

– Р-руки вгор-ру!

Я забув про лiхтарик, забув, що менi треба кричати, i панiчно вереснув:

– Дядя мiлiцiонер, сюди! Дядя мiлiцiонер, туди!

I завмер, злякавшись власного голосу. «Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Вiн же ще нiчого шпигунського не робив, а ми вже: „Руки вгору!“ Ой, що ж це буде!»

– Руки вгору! Руки вгору! – знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо i теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потiм…

– Га? – наче не дочувши, спитала «грiзна постать».

I щось глухо вдарилось об землю – то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив вiд несподiванки рота. I, тiльки зараз згадавши про лiхтарик, стиснув його рукою.

Перед нами був… дiд Варава.

– Дiду це ви? – плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешi Кукурузо.

– Та я ж, я, – сказав дiд, вилазячи на берег. – Не впiзнали, жовгодзьоби?..

Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав i боявся дiдових розпитувань – чому збрехав, що йде до тiтки в Пiски, де був, що робив чому оце – «руки вгору…» Але дiд мовчки замасковував свiй човен в очеретi i нiчого не питав, наче вiн усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.

I Кукурузо, нарецпi, несмiливо спитав:

– Дiду, а як ви тут опинилися?

– Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.

– Та не жартуйте, дiду.

– От, iнтересно менi жартувать з тобою!

– Ну, скажiть, дiду, – канючив Кукурузо.

– Ти ж менi збрехав, чого ж я маю правду тобi казати.

– Та я… – затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?

– Ехе-хе, – сумно зiтхнув дiд. – Куди ж я мiг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогоднi рушницю свою чистить. У недiлю ж вiдкриття полювання. Вирiшив i твою почистити. Думаю, хоч i двоєшник ти, а жалко – все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся – нема твоєї рушницi. Туди, сюди – нема. Невже, думаю, хтось украв? Потiм глядь – набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, пiдрахованi). Почав догадуватися. Тим бiльше, бачу, й ватянки нема, в якiй ти зi мною на полювання ходив. Але все-таки вирiшив перевiрити. I пiшов аж у Пiски до тiтки Ганни… Отак ти мої ноги старi жалiєш! Туди сiм кiлометрiв, назад сiм. Там тебе, звiсно, не найшов. Ганнi нi став нiчого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не iнакше, як у плавнi чкурнув хлопець, бiсова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тiкав пiсля того, як батько духу дав за розбиту макiтру. Знаю… Прийшов я з Пiсок – уже вечорiло. Було б на ранок пошуки вiдкласти, та на душi неспокiйно: «Уже два днi отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду. Може, вiн голодний, може, хто ного зна, що з ним. Усе-таки плавнi – це не жарт. Не один фашист могилу собi тут знайшов… Як дома сидiти, дай, думаю, поїду пошукаю». I поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…

Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав.

– Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? – з болем сказав дiд.

– Не кажiть так, дiду, не помрете ви, – злякано писнув Кукурузо.

– А ти що думав – дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от – i в яму сторчака. Вже недовго…

– Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок… Так що не кажiть.

– Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…

Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..