Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають.

Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..

Лишенько!

I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Жили ж собi спокiйно й весело.

Чого нам треба було?

У Се-Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!

А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник «Салют». I… утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу.

Це було минулого лiта.

Було так.

Роздiл II

Випадок у метро. «Космонавт». Конфлiкт з київською мiлiцiєю

Ми приїхали до Києва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i моєї рiдної тiтки.

Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, – це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.

Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої «чамайдани» в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам навздогiн «Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не…» – далi ви вже не чуєте…

Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по Хрещатику…

Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком – «Вибачте!» – усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо… Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах – люди, посерединi, на брукiвцi, – машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад – любо глянути. «Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину», – подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.

Ми з Явою завмерли – невже перебiжить?!

Та враз – цюррр! – наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).

– О! Бачив? – гордо сказав Ява. – Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!

Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:

– Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар