Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Та от взяв собi моду – дзвонить. I тiкає. Розважається!

Ява кинув на мене погляд-блискавку, вiд якого в мене запекло всерединi:

– Павлушо, ходiм!

Ми кинулися до дерев'яних схiдцiв, що вели на другий поверх сарая.

– Та, хлопцi, куди ви! Не треба! Нащо вiн вам здався! Будете ще зв'язуватися з хулiганом! – загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарськi благороднi почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дрiботiли схiдцями нагору, як моряки пiд час авралу. Тiкати Будцi було нiкуди, та вiн i не збирався тiкати. Вiн тiльки злiз з поруччя i стояв, обтершись на нього спиною i склавши на грудях руки. Вiн був одного вiку з нами, може, трошечки старший, але кремезнiший i ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигонi звикли i не до таких супротивникiв.

– Дзвониш, значить! Тiкаєш, значить! – шипiв Ява, пiдступаючи до Будки.

Будка навiть пози не змiнив, так i стояв iз схрещеними на грудях руками.

Тiльки процiдив крiзь зуби:

– Не тягни щупальцi, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо i знаю такi прийомчики, що ви в мене зараз позлiтаєте вниз, як грушi.

– П-побачимо! – прошипiв Ява i несподiвано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всiєю жменею. Будка сiпнувся i хотiв ударити Яву в живiт, але тут Ява однiєю вiльною рукою, а я обома схопили його за руки. I водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу – щоб вiн не мiг одбиватися ногами. Ми таке «самбо» змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо i примовляв:

– Скажи спасибi, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми чобi просто… просто передаєм те, що тобi належить. Нас один чоловiк просив передати.

Спершу Будка тiльки процiдив:

– Кiнч-чай!

Потiм вiн виривався мовчки, лише сопiв. Потiм на очах у нього з'явилися сльози, i вiн запросився:

– Пустiть! Ну! Пустiть! Ну!

– А будеш iще дзвонити? Будеш?

– Н-не буду… – ковтаючи сльози, промекав Будка.

Ми пiдвели його до схiдцiв i пустили. Я не стримався i пiддав йому колiном.

I вiн загримiв своi'ми клепаними «залiзними» штаньми вж донизу.

Пiдхопився, одбiг, обернувся i, розмазуючи по своїй широкiй мордяцi сльози, крикнув:

– Ну, пождiть, пождiть, я ще вас пiдловлю!

Посварився кулаком i зник.

Валька i братик Микола зустрiчали нас внизу як героїв-космонавтiв. Наче ми не з сарая сходили, а з лiтака Ту-104 на Внуковському аеродромi. Не було тiльки квiтiв i духового оркестру.

Братик Микола аж стрибав од захвату:

– От здорово! От здорово! У нас Будку всi хлопцi бояться, а ви… от здорово! Всiм розкажу…

Ми удавали, нiби це для нас дрiбниця i нiчого особливого.

– А чого вiн Будка? Таке якесь iм'я… – поцiкавився я.

– То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний вiн… Нехороший… – Братик Микола сказав це з явною вiдразою. мабуть, йому частенько перепадало вiд Будки.

Раптом Валька скрикнула:

– О, Максим Валер'янович iде!

З пiдворiття, спираючись на товсту палицю, повiльно йшов високий чоловiк.

Роздiл VII

Максим Валер'янович

Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий – такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чистої блакитi очах. На лисину й натяку не було – попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях.

Все це надавало йому якогось «недiдiвського» вигляду.

I знову, як на пляжi, я подумав – скiльки у Києвi ота ких хлоп'якуватих дiдiв.

– Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! – кинулася йому назустрiч Валька.

– Привiт, привiт! Що сталося? – бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович.

– Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, – заторохкотiла Валька. – Ви нам мусите допомогти.

– Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мої сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, – сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку:

– О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Нi слова! Раз справа серйозна, її не можна вирiшувати отак, на ходу… Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду.

Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi.

Попередня
-= 85 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар