Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв – все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.

I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:

– Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!

Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.

– Та трошки зiграв, панове, зiграв… Що зiграв, те зiграв… – вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. – А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.

Максим Валер'янович задумався на хвилинку:

– Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi «Травiату». Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: «Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна». Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки «присутственнi мiсця», закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема… Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.

Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, – мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, – цiкаво.

– Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…

Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя…

Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.

Роздiл VIII

«Товаришу цар, ви заарештованi!» «У-у, понесу!..»

Вечiр.

Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.

Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.

Попередня
-= 87 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар