Слава ЗСУ!

– Ну, що таке? – питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.

– Ну кажи вже, що там таке? – повторюю я.

Ява ще раз зiтхає i каже:

– Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.

– А хто ж шпигунiв ловитиме? – посмiхнувся я. – Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти… Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, – проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!

– Нiчого, —серйозного каже Ява, – i без мене знайдеться кому ловити.

– Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!

– Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється…

– Мiж iншим, – кажу, – щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!

– Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!

– Плакали б, точно, – гигикнув я. – Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…

– Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi «артистами» називають? Дiд Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»

Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.

Ява тепер говорив без перешкод:

– Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I – слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш… Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, – усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього – тиць! тиць! А ти кажеш…

Я змушений був погодитися.

Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон…

Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобi снилось». I я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався…

Так-от наснилось менi… Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi – «скiпетр» зветься.

I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.

Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог – без слiв, але дуже розумний i красивий… Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить – i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.

Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява… У формi мiлiцiонера.

Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:

– Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.

Я гнiвно дивлюсь на нього:

– Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я – цар!

– Який же ти в бiса цар. Ти – злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! – I Ява показує менi якогось папiрця.

Мене охоплює страх.

– Яво, – кажу я, – нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.

А вiн сердито:

– Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!