Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Вибачте, – кажу я, зовсiм спантеличений, – але я думав, що ми з вами друзi.

– Iндик думав, – суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i… я прокидаюсь.

Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами – пфуй! – муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб… Про сон тодi було й думати.

Я сiв на тахтi i глянув на «мiлiцiонера» Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.

– «Не нарушай!» У-у! Зрадник! – пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:

– Га? Що?!

– Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, – спокiйно сказав я.

– Тюгу!.. ДурнийI – i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.

– Не нарушай! – «мiлiцiонерським» тоном сказав я.

– Одчепись, я спати хочу.

– Ану тебе, соня, – сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.

А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий… Ох, який же спiвучий.

– Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я… – печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.

I цiєї самої митi:

– Джама-а-айка! Джама-айка!.. – бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.

– Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. – наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:

– Мамма, мамма…

Аж мороз по шкiрi драв.

Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.

«От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки», – подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» i «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце – да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!

Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.

Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..

Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають – не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить – i ми вже оточенi з усiх бокiв.

«Ну, пропали! Нi за цапову душу!» – майнуло в головi.

– Павлушо! За спину! – гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить – i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! – побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.

I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:

– Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! «Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!» – з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!» – i вже замахується, аж тут:

– Законно вiн говорить. Всiм кодлом – це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.

То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:

Попередня
-= 89 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар