Слава ЗСУ!

- Гаразд,- мовив Марк,- хай буде так.

Тоді піднявся карлик на мерзенні хитрощі; він пішов до пекаря, купив у того за чотири деньє (15) білої муки і сховав її собі під одежу. Чи хто коли міг додуматись до такої лукавої вигадки? Настала ніч, король потрапезував, слуги його поснули у великій, сусідній з його опочивальнею кімнаті, [68] а Трістан підійшов, як завжди, до королевого ложа.

__ Любий небоже, вволь мою волю: поїдь верхи до короля

Артура в Кардюель, одвези йому цього от листа, привітай його від мене і довше, як день, не барись там.

- Завтра я одвезу листа, королю.

- Так, узавтра до схід сонця.

І от Трістан у великій тривозі. Од його ліжка до ліжка королевого не більше як на один спис. Шалене бажання охопило його - поговорити з королевою, і він присягся сам собі в серці, що перед світом, коли король Марк спатиме, підійде до неї. О боже, яка безумна думка! Карлик спав, як звичайно, в королівській світлиці. Коли здалось йому, що всі поснули, він устав і насипав між постіллю королеви та Трістановою білого борошна: коли б захотів хто із закоханих підійти до другого, сліди його мали зостатись на борошні.

Та Трістан не спав іще. Він побачив, що робить карлик, і подумав:

«Що ж воно таке? Цей карлик не має звички дбати про моє щастя; проте я ошукаю його: треба бути дурнем, щоб залишити для нього сліди своїх ніг».

Опівночі король устав і вийшов, а за ним горбатий карлик. У кімнаті було темно. Ні свічки запаленої, ані світильника. Трістан підвівся і став у себе на постелі. Боже наш! Навіщо йому спало це на думку? Підкорчивши ноги, він змірює оком віддалення, плигає й опиняється на королевому ліжку. Леле! Напередодні в лісі великий вепр поранив його іклом у ногу, і, на нещастя, рана досі не була перев\'язана. Отож як плигав він, то від зусилля рана відкрилася [69] і з неї потекла кров; але не бачив Трістан крові, що струмує з ноги і червонить білизну на постелі. Тим часом на дворі карлик, силою своїх чарів, дізнався, що закохані одне біля одного.

Він задрижав з радості і мовив Маркові: •- Ідіть, королю, і коли ви їх не застанете вкупі, то звеліть мене повісити.

І от ідуть вони в світлицю - король, карлик і чотири лукаві вельможі. Трістан їх почув: він борзо встав, кинувся і досяг свого ліжка. Та горе! Кров саме в ту хвилину, як він стрибав, сильно полилась на муку; а тут уже й король, і барони, і карлик, несучи світоч. Трістан і Ізольда вдали, ніби сплять. Вони зостались самі в покої, і тільки Перініс спав біля ніг Трістанових і не ворушився. Але побачив король пурпурову пляму на своїй постелі і свіжо-закривавлену муку на долівці. Тоді чотири барони, що ненавиділи Трістана за його мужність та рицарську вдачу, придержують його на ліжку, погрожують нещасній королеві, сміються з неї, знущаються і обіцяють їй правий суд. Приглянувшись до Трістана, вони знайшли його рану.

- Трістане,- каже король,- ти вже нічим не можеш виправдатись; узавтра ти помреш.

А той волає до нього:

- Змилуйтесь, королю! Іменем господа, що постраждав за людей, змилосердьтесь над нами.

- Пометись за себе, королю,- кажуть на те лукаві.

- Любий дядьку, не за себе я благаю; що мені смерть? Певна річ, коли б я не боявся вас розгнівати, я дорого відплатив би за образу цим от боягузам, що без вас, королю, [78] не зважились би діткнутись руками до мого тіла. Та я шаную вас і люблю вас, і тому здаюсь на вашу ласку; що хочете, те й чиніть зо мною. Але пожалійте, сеньйори, пожалійте королеву! І Трістан упав Маркові до ніг.