Слава ЗСУ!

- Боягузе! Ганебна смерть тому, хто поранив коня і лишив жити хазяїна! Ти не підеш звідси живий.

- Неправда твоя! -відповів Ріоль, наїжджаючи на нього конем.

Але Трістан ухилився і, піднявши руку, так тяжко вдарив мечем у Ріолів шолом, що погнув у ньому обруча і одбив нанісника.

Спис упав з рицаревого плеча коневі на бік,-- і цей кінь так само захитався і впав. Ріолеві пощастило виплутатись і встати, і от вони, обидва вже піші, з побитими, посіченими шоломами, з продірявленими панцерами, стинаються знову у лютому двобої. Нарешті вдарив Трістан у карбункул, що був у Ріоля на шоломі. Обруч іще глибше увігнувся, і Ріоль упав на коліна й на руки.

- Вставай, коли можеш, васале!- скрикнув Трістан.- Під лиху годину прибув ти на це поле: тут тобі й смерть! Ріоль знову скочив на ноги, але Трістан звалив його ще раз, пробивши йому шолом і шапку та досягнувши гострим булатом до черепа. Почав тоді Ріоль благати, щоб подаровано йому життя,- і Трістан прийняв свого меча. Саме в цю хвилину звідусіль наспіли нантські вояки своєму панові на підмогу. Та пан їхній був уже у переможця в руках. Він сказав, що віддається в полон герцогу Гоелю, і пообіцяв заприсягтися йому знову на вірне й щире слугування і відбудувати сплюндровані городи та села. З його наказу бій припинився, і військо його відійшло. Коли переможці вернули до Карге, Кагерден мовив своєму батькові:

- Сеньйоре, закличте до себе Трістана і скажіть, нехай [135] залишиться у нас. Нема рицаря над нього, а в вашій землі потрібен такий хоробрий та сміливий барон. Порадившись зі своїми людьми, герцог Гоель сказав Трі-станові:

-- Як же мені, друже, віддячити, що ти визволив од напасті мою країну? Дочка моя, Ізольда Білорука, славного роду: її предки - королі, герцоги й королеви. Візьми її за себе.

- Гаразд, мій пане, я візьму її,- одповів Трістан. Ох, сеньйори, і навіщо ж він сказав це слово! Через нього має він умерти. Визначено день і годину. Герцог прибув із своїми друзями, Трістан зі своїми. Капелан одправив месу. Зійшлися люди, і перед святою брамою Трістан, як велить закон божої церкви, обвінчався з Ізо-льдою Білорукою. Пишне й розкішне одбулося тоді весілля.

А як настала ніч і Трістанові слуги почали його роздягати, то трапилось так, що, стягаючи з нього надто тісний рукав, вони стягнули йому з пальця і ясписовий перстень Ізольди Злотокосої. Він задзвенів, упавши на підлогу. Глянув Трістан і зрозумів свою провину. Йому згадався той день, коли Ізольда подарувала йому персня: це ж сталося в тому лісі, де вона через нього жила тяжким та злиденним життям. І от, лежачи біля цієї другої Ізольди, він уявив собі курінь у лісі Моруа. Яке божевілля найшло на нього, що він зважився винуватити свою кохану, зрадницею в своєму серці її називаючи? Ні,- для нього тяжко мучилась і каралась вона, і він тепер допустився зради. Але жаль йому було й жінки його [136] Ізольди, щирої та вродливої. Обидві Ізольди не на радість собі покохали, обох він зрадив.

Тим часом Ізольда Білорука дивувалася, чому він тяжко зітхає, лежачи з нею поруч. Трохи засоромившися, вона сказала нарешті:

- Дорогий сеньйоре, може, я вас чим образила? Чому ні разу ви мене не поцілуєте? Скажіть мені, чим я завинила, і я спокутую свою помилку, як тільки зможу.

- Люба,- каже на те Трістан,- не гнівайтесь, але я дав обітницю. Колись, в іншій країні, бився я з драконом і мав уже загинути, як раптом згадав я про матір божу і заприсягся їй, що коли вона мене врятує од страховища, то я, одружившися, цілий рік не цілуватиму своєї жінки.