Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Борг вдячності: моїм редакторам із «Сен-Мартінз-прес», а також Томасу Дьюну та винятково талановитій Мелісі Джейкобс. Моїм агентам у Нью-Йорку — Джорджу Візеру, Ользі Візер та Джеку Елвелу. Усім тим, хто знайомився з рукописом і зробив свій внесок під час роботи над ним. А особливо — моїй дружині Блайт за її ентузіазм і терплячість.
А ще хочу незлим тихим словом згадати двох анонімних добродіїв, колишніх шифрувальників з Агентства національної безпеки, за їхній безцінний внесок, здійснений через сервер, що забезпечує анонімність дописувача. Без них я не зміг би створити цю книгу.
ПРОЛОГ
Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.
З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.
Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.
«Погляньте на мою руку!»
Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не зрозуміють.
На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки блиснули в променях вранішнього андалузько-го сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.
РОЗДІЛ 1
Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».
Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.
— Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?
Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він — саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.
Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.
— Слухаю!
— Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?
Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.
— А ти мені снився. Приходь, побавимося.
— Але ж надворі й досі темно, — хихикнув Девід.
— М-м-м-м, — збуджено простогнала вона. — То на краще — приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.
Девід пригнічено зітхнув:
— Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.
У Сюзанни сон як рукою зняло.
— Що?!
— Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.
— Але ж я вже все замовила, — ображено залопотіла вона, — ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».
— Знаю, але ж...
— Сьогоднішній вечір — особливий, бо минає півроку. Ти ж не забув, що ми заручені?
— Сюзанно, — важко зітхнув Девід. — їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.
— З літака? — перепитала вона. — А що трапилося? Чому університет...
— Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти — мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.
— Девіде, стривай! — скрикнула жінка. — Що за...
Та Девід вже вимкнув зв’язок.
Так і не скліпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин — чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.
Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись в пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж .це він? — подумала вона. — Чому не зателефонував?»
Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теплу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.
— Девіде, ти?
— Ні, це Стретмор, — відповів голос.
Сюзанна похнюпилася.
— А, зрозуміло. — Вона не змогла приховати свого розчарування. — Доброго дня, командире.
— Сподівалися на когось молодшого? — хихикнув голос.
