Слава ЗСУ!

А постать поволі піднімалася до нього похилою алеєю. Бекер озирнувся — скрізь самі стіни. То був глухий кут. Кінець. Між стінами він побачив кілька замкнених воріт, та було вже запізно кликати на допомогу.

Бекер притиснувся спиною до глухої стіни. І відчув під підошвами кожен камінчик гравію, кожен виступ у тинькованій стіні за собою. Він подумки полинув у минуле — дитинство, батьки... Сюзанна...

«О Боже! Сюзанна!»

І вперше з дитинства Бекер почав молитися. Він не молився за уникнення смерті, бо не вірив у дива. Він молився, щоб жінка, яку він залишив удома, знайшла в собі сили, щоб вона знала, що він її любив. Бекер заплющив очі — і спогади потоком хлинули в його свідомість. То не були спогади про робочі зустрічі, університетські справи та про все те, з чого на дев’яносто відсотків складалося його життя. То були спогади про неї. Прості спогади: як він вчив її користуватися паличками для їжі, подорож під вітрилом до мису Код. «Я кохаю тебе, — подумав він. — Запам’ятай це... назавжди запам’ятай».

Неначе всі захисні хитрощі, усі фасади та всі фальшиві умовності його життя відлетіли геть. Він стояв оголений — плоть і кров — перед Богом. «Я — чоловік, — подумав Бекер. Й у швидкоплинну мить іронії додав: — Чоловік без воску».

Він стояв, заплющивши очі, а нападник у дротяних окулярах наближався. Десь поблизу загув дзвін. І Бекер, стоячи у вранішній темряві, став чекати на звук пострілу, що перерве його життя.

РОЗДІЛ 89

Вранішнє сонце сходило над дахами Севільї й поволі освітлювало глибокі каньйони між міськими будівлями. Дзвони на вежі Гіральда скликали вірних на ранкову службу. То був момент, на який чекали всі мешканці древнього району. Скрізь порозчинялися двері та ворота; люди цілими родинами висипали в алеї та проходи. І потекли, немов кров, судинами древнього району Санта-Крус до серця своєї общини, до центру своєї історії, до свого Бога, до своєї святині — до собору.

Бекер чув, як десь у його свідомості калатає дзвін. «Я — помер?» Майже неохоче розплющив він очі і, примружившись, поглянув на перші промені сонця. Відразу ж чітко збагнувши, де він є, Девід опустив голову і став шукати поглядом убивцю в алеї. Та типа в дротяних окулярах там не було. Натомість там були інші люди. Іспанські родини, вбрані у все найкраще, виходили з дверей та воріт своїх осель до проходів та алей. Вони сміялися й гомоніли.

А біля підніжжя крутої алеї, невидимий Бекеру, стояв Гулогот і стиха лаявся з досади. Спочатку його відділяла від жертви тільки одна родина. І він був певен, що вона невдовзі піде геть. Та звук дзвону все дрижав і дрижав, відлунюючи в проході й закликаючи інших із їхніх домівок. Он з’явилася ще одна подружня пара, та ще й із дітьми. Парафіяни вітали одне одного, розмовляючи, сміючись і цілуючись — тричі в щоку. А потім з’явилася ще одна група людей — і жертва Гулогота щезла з виду. Закипаючи від люті, убивця кинувся крізь натовп. Він мав будь-що дістатися до Девіда Бекера!

Кілер відчайдушно проштовхувався в кінець алеї. На мить йому здалося, що він загубився в морі тіл — піджаки й краватки, чорні плаття, мереживні накидки на жіночих плечах. Здавалося, вони не помічають присутності Гулогота: невимушено ступаючи, переминаючись і рухаючись в унісон, як одне ціле, вони заступали йому дорогу. Нарешті продершись крізь натовп, Гулогот кинувся з пістолетом напоготові до глухого кута алеї. А коли добіг, то видав приглушений, якийсь нелюдський вереск: Девіда Бекера й слід прохолов.

А Девід тим часом продирався крізь натовп у протилежному напрямі — спотикаючись та обходячи парафіян. «Іди разом із натовпом, — подумав він. — Вони ж знають, де вихід». На перехресті він різко повернув праворуч, і алея розширилася. Повсюди розчинялися двері, і на вулицю висипали люди. Передзвін лунав усе ближче.

Рана у Девіда й досі боліла, але він відчув, що кровотеча припинилася. Він кинувся вперед. Десь позаду, швидко долаючи відстань, до нього наближався чоловік із пістолетом.

Вивертаючись між групами парафіян, Бекер намагався не вистромляти голову. Він відчув, що йти лишилося недовго. Натовп став щільнішим. Алея розширилася. Це вже не була притока, це була головна ріка. Звернувши за ріг, Бекер побачив його: перед ним вивищувався собор, а поруч — вежа Гіральда.

Дзвони оглушливо бовкали, і високі стіни майдану немов ловили їхнє відлуння. На площу стікався натовп. Усі в чорному, усі проштовхувалися до широко роззявлених дверей севільського собору. Бекер спробував пробитися до проходу Матеу-са Заїки, але не зміг, бо потрапив у пастку. Він був пліч-о-пліч, нога до ноги затиснутий у натовпі; люди, штовхаючись, поволі наближалися до входу. Іспанці завжди мали інакше, аж надто буквальне поняття близькості, аніж решта народів. Бекера затиснуло між двома огрядними жіночками, які, заплющивши очі, немов дрейфували в натовпі. Вони бурмотіли молитви й перебирали пальцями чотки.