Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Цифрова Фортеця

Бекер кинув пістолет і в знемозі опустився на сходи. Уперше за багато-багато років він відчув, як на очі набігають сльози. Зусиллям волі він змусив себе не плакати. Він знав, що час виливати емоції настане пізніше, а тепер треба повертатися додому. Бекер спробував підвестися, але втома пришпилила його до землі, він навіть рукою не міг поворухнути. Так він, виснажений, і сидів на кам’яних сходах.

Байдужим поглядом Девід придивився до спотвореного тіла, що лежало перед ним. Очі убивці скляніли, уставившись у порожнечу. Дивно, але його окуляри чомусь вціліли. «Дивні якісь окуляри», — подумав Бекер, побачивши, що від їхніх завуш-ників тягнуться дротики до якогось невеличкого пристрою на ремені. Та він був надто стомлений, щоб розбиратися.

Сидячи сам-один на сходах і збираючись із думками, Бекер знічев’я поглянув на перстень на своєму пальці. Його зір уже дещо прояснився, і професор зміг нарешті прочитати гравірований напис. Як він і підозрював, напис зроблено не англійською.

Бекер довго вдивлявся в гравірування, а потім нахмурився: «Невже через це варто вбивати?»

Коли Бекер вийшов із Гіральди у дворик, ранкове сонце вже сліпило щосили. Біль у боці трохи вщух, а зір повертався до норми. Він трохи постояв, вдихаючи запаморочливий аромат апельсинових квітів. А потім неквапливо рушив через двір.

Він поволі віддалявся від вежі, аж раптом біля нього різко загальмував якийсь мікроавтобус, звідки вискочило двоє молодих чоловіків, вдягнених у військову форму. Вони рушили до Бекера з жорсткою точністю добре налагоджених машин.

— Ви — Девід Бекер? — суворо спитав один із них.

Бекер зупинився, як укопаний, ошелешений тим, що ці люди

знають, як його звати.

— А ви... ви — хто?

— Будь ласка, ходімо з нами. Негайно.

У цій зустрічі було щось нереальне, щось таке, від чого нервові закінчення Бекера знову почало поколювати. Він мимоволі позадкував.

Нижчий на зріст чоловік втупився в Бекера крижаним поглядом.

— Не туди, містере Бекер, а сюди. Негайно.

Бекер повернувся й кинувся був бігти. Та встиг зробити лише один крок. Один із незнайомців витягнув зброю. Пролунав постріл.

Пекучий біль гострим списом пронизав Бекеру груди й рикошетом вдарив у голову. Пальці його заклякли — і він упав.

За мить усе поглинула темрява.

РОЗДІЛ 102


Діставшись до підлоги «Транскоду», Стретмор зійшов із вузеньких сходів і ступив у воду, якої вже набралося з дюйм завглибшки. Поряд здригався велетенський комп’ютер. Крізь клуби пари краплі конденсату падали, наче рясний дощ. Аварійна сигналізація гриміла, як грім.

Командир поглянув на пошкоджені головні генератори. Там, на ребрах охолоджувача лежали обгорілі рештки Філа Карту-кяна, нагадуючи химерні декорації на свято Геловін.

Стретмору було шкода, що цей хлопець загинув, але Філ Кар-тукян, без сумніву, вписувався в категорію «допустимих жертв». Він не залишив Стретмору вибору. Коли Картукян прибіг із підземелля, верескливо розпатякуючи про вірус, Стретмор зустрів його на верхньому майданчику, спробував поговорити з ним і вгамувати. Та Картукян наче сказився й нічого не хотів чути.

— У нас вірус! Я зараз викличу Джаббу!

Коли ж він спробував прошмигнути, командир заступив йому дорогу. Майданчик був вузький. Вони почали боротися. Поруччя було низьке.

«Яка жорстока іронія! — подумав Стретмор. — Картукян таки мав рацію стосовно вірусу».

Його падіння було моторошним: короткий жахливий зойк — і тиша. Та його крик і близько не був таким моторошним, як те, що Стретмор побачив через кілька секунд після падіння: знизу, з темряви, на нього дивився Ґреґ Ґейл, і в його очах застиг вираз невимовного жаху. Саме в ту мить Стретмор збагнув, що Ґреґу Ґейлу — не жити.

«Транскод» став потріскувати, і командир знову зосередив увагу на нагальному завданні. «Треба вирубити струм». Рубильник був за фреоновими насосами ліворуч від того місця, де стояв Стретмор. Усе, що треба зробити, — це смикнути важіль, і весь шифрувальний відділ буде остаточно знеструмлено. А потім, через кілька секунд, він спробує запустити головні генератори; усі функції, усі двері та ліфти знову запрацюють, фреон знову циркулюватиме, і «Транскод» буде в безпеці.

Та коли Стретмор рушив до рубильника, він збагнув, що залишилася одна остання перешкода: тіло Картукяна й досі лежало на охолоджувальних ребрах. Якщо вирубати струм, а потім запустити головний генератор, знову станеться коротке замикання й знеструмлення. Труп треба було усунути.

Стретмор окинув поглядом химерні рештки плоті й схилився над ними. Простягнувши руку, він вхопився за п’ясть загиблого. На дотик його плоть була схожа на пінопласт. Тканини спеклися. Усе тіло втратило вологу. Командир заплющив очі, міцніше вхопився за п’ясть — і смикнув. Тіло піддалося на дюйм чи два. Стретмор смикнув сильніше. Тіло знову трохи зсунулося. Командир смикнув щосили — і раптом позадкував та полетів навзнак у воду, боляче вдарившись спиною об кожух генератора. Силячись сісти, Стретмор із жахом витріщився на предмет, який тримав у руці: то було передпліччя Картукяна. Воно відірвалося біля ліктя.

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!