Слава ЗСУ!

А в центрі підлоги, немов окрайок велетенської торпеди, стирчав вершечок машини, для якої, власне, і було збудовано цю куполоподібну споруду. Його блискучий чорний контур випинався на двадцять три фути вгору, а потім знову стрімко встромлявся в долівку. Гладенький та випнутий, він скидався на гігантського кита-косатку, що вистрибнув із води й вмерзнув у кригу.

То був «Транскод» — найдорожчий у світі комп’ютер, чиє існування АНБ категорично заперечувало.

Подібно до айсберга ця машина ховала дев’яносто відсотків своєї маси та потужності під поверхнею. Її секрети крилися в керамічній башті, яка йшла на шість поверхів униз — як ракетна шахта, оповита мережею вузеньких сходів, кабелів та випарами фреонової системи охолодження. На дні башти стугоніли електричні генератори, і їхній гул робив акустику в шифрувальному відділі якоюсь химерною.

«Транскод», як і всі великі технічні досягнення, був дитям необхідності. У 1980-х роках АНБ стало свідком справжньої революції в галузі телекомунікацій, яка мала назавжди змінити світ розвідувальних даних: широкий загал дістав доступ до Інтернету. А конкретніше — змогу користуватися електронною поштою. '

Кримінальникам, терористам та шпигунам набридло, що їх телефони постійно прослуховувалися, і тому, вони відразу ж почали використовувати цей новий тип глобального зв’язку. Електронні листи мали захищеність традиційної пошти і швидкість телефону. Оскільки повідомлення передавалися оптово-локонними кабелями, а не радіохвилями, вони були повністю захищені від перехоплення. Принаймні, так вважалося спочатку.

У реальності ж перехопити електронне повідомлення, поки воно зі швидкістю блискавки летить Інтернетом, для мізковитих технарів АНБ виявилося дитячою забавкою. Та й Інтернет не був — як багато хто вважав — плодом фантазії якогось геніального одинака-затвірника. Його створило міністерство оборони на три десятиріччя раніше: то була гігантська мережа комп’ютерів, призначених забезпечувати надійність державних каналів комунікації на випадок ядерної війни. Очима та вухами АНБ були досвідчені профі, знавці Інтернету. Ті, хто використовував електронну пошту для незаконних оборудок, швидко вияснили, що їхні таємниці — не такі вже й таємні, як їм попервах здавалося. ФБР, Агентство боротьби з наркотиками, податкова служба й інші правоохоронні органи Сполучених Штатів за допомогою кмітливих хакерів з АНБ вжили відповідних заходів, і країною прокотилася потужна хвиля арештів та судових процесів.

Звісно, коли користувачі комп’ютерів дізналися про вільний доступ урядових установ США до їхнього спілкування через електронну пошту, вони здійняли обурений лемент. Звичайні дописувачі, для яких обмін електронними посланнями був свого роду хобі, — ті теж визнали таке порушення секретності тривожним сигналом. А в усьому світі підприємливі приватні програмісти почали працювати над винайденням способів зробити електронну пошту більш захищеною. Вони швидко винайшли такий спосіб — так з’явилося кодування відкритим ключем.

Його ідея була дуже простою й настільки ж геніальною й полягала в тому, що легка в користуванні програма, введена в персональний комп’ютер, переінакшувала особисті електронні повідомлення таким чином, що вони ставали абсолютно нечитабельними. Користувач міг написати листа, прогнати його крізь програму-шифратор — і на протилежному кінці отримували текст-абракадабру. І той, хто перехоплював таке послання, теж бачив на своєму моніторі суцільну нісенітницю.

Єдиний спосіб прочитати таке повідомлення — ввести «пароль» відправника, тобто таємний набір символів, що функціонували приблизно як пін-код у банкоматі. Ці паролі зазвичай були складними та довгими, бо містили інформацію, необхідну для того, щоб задати в шифрувальному алгоритмі саме такі математичні операції, які дозволять відтворити початковий текст.

Так користувачі дістали нарешті можливість посилати таємні і-мейли. Навіть якщо повідомлення перехоплять, то його зможуть прочитати лише ті, хто знають пароль.

А в АНБ відразу ж почалися ускладнення. Коди, з якими агентству доводилося мати справу, уже не були простими підставними шифрами, які легко зламати за допомогою олівця та міліметрового паперу. Це були шифри, створені на комп’ютері за допомогою функції перемішування, або хеш-функції, у яких застосовувалася теорія хаосу та множинні абетки символів. Так повідомлення перетворювалися на хаотичний набір знаків, який, здавалося, неможливо було розшифрувати.

Спочатку «паролі» були досить короткими, і комп’ютери АНБ так-сяк справлялися з ними методом «пальцем у небо». Якщо пароль мав десять цифр, то комп’ютер програмували так, щоб він перебрав кожен можливий варіант між 0000000000 та 9999999999.1 рано чи пізно машина знаходила шукану послідовність. Цей метод спроб та помилок назвали методом брутального тиску. Він займав багато часу, але закони математики гарантували його безвідмовність.