Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Цифрова Фортеця

«Нарешті, — подумав чоловік у таксі. — Нарешті».

РОЗДІЛ 77

Наставивши пістолет, Стретмор вийшов зі свого офісу на сходовий майданчик, гадаючи, чи й досі Ґейл у блоці № 3.

Світло з монітора його комп’ютера кидало лячні тіні на риф-лену поверхню майданчика, тож Сюзанна інстинктивно підсунулася ближче до командира.

Коли вони віддалилися від дверей, світло монітора зблякло, і Стретмор із Сюзанною занурилися в темряву. Тепер підлогу шифрувального відділу освітлювало лише сяяння зірок угорі та слабкий відблиск у розбитому вікні блоку № 3.

Стретмор поволі просувався вперед, видивляючись місце, де починалися вузенькі сходи. Переклавши «берету» до лівої руки, правою він намацав поруччя. Він розумів, що з лівої стріляє так само погано, як і з правої, тому вирішив за краще триматися за поруччя правою рукою. Впасти з цих сходів із такої висоти означало довічне каліцтво, а пересування в інвалідному візку не входило в плани Стретмора на пенсії.

Сюзанна, засліплена темрявою під куполом шифрувального відділу, спускалася, тримаючи руку на командировому плечі. Навіть із відстані у два фути вона не могла розгледіти його силует, тому перш ніж ступити на сходинку, човгала по ній туфлею, намацуючи край.

Її гризли сумніви щодо візиту до блоку № 3 і пошуків там пароля Ґейла. Командир був певен, що в Ґейла забракне сміливості напасти на них, але Сюзанна не розділяла його впевненості. Ґейл опинився в безвихідному становищі й мав лише два варіанти вибору: втекти з шифровідділу або потрапити до в’язниці.

Внутрішній голос час від часу повторював Сюзанні, що краще б їм почекати, поки Девід роздобуде пароль Танкадо, але вона знала, що немає гарантії того, що він його взагалі знайде. «Цікаво, чому Девід так довго затримується?» — майнула в неї думка. Та вона відкинула свої побоювання й рушила далі за шефом.

Стретмор спускався нечутно. Не було потреби попереджати Ґейла про свій прихід. Вони дійшли донизу, і Стретмор зупинився, намацуючи підлогу. Закаблук його черевика клацнув об тверду чорну кахлю — і Сюзанна відчула, як напружилося його плече.

Отже, вони увійшли в зону небезпеки. Ґейл міг бути де завгодно.

Поодаль, тепер невидимий за масивним силуетом «Транс-коду», був кінцевий пункт їхньої подорожі — блок № 3. Сюзанна молила Бога, щоб Ґейл і досі залишався там: лежачи на підлозі і завиваючи від болю, як собака. Яким він насправді й був.

Стретмор відпустив поруччя і знову переклав пістолет у праву руку. Не кажучи ні слова, він рушив у темряву. Сюзанна міцно трималася за його плече. Якщо вона загубить його, то доведеться говорити, щоб знайти потім шефа. І Ґейл міг почути їх. Віддаляючись від безпечних сходів, Сюзанна пригадала свої дитячі ігри у квача: вона відірвалася від своєї «бази» й позбулася захищеності. Стала вразливою.

У широкому морі темряви «Транскод» був єдиним островом. Через кожні кілька кроків Стретмор зупинявся, тримаючи пістолет напоготові, і прислуховувався. Раптом десь над ними темряву ночі прорізало пронизливе пищання. Сюзанна заклякла, як укопана. Стретмор різко крутнувся — і вона втратила його. Перелякано виставивши руку, вона спробувала намацати його, але командир зник. Там, де було його плече, тепер — порожнеча. І Сюзанна подибала в темряву.

Знову почулося пищання. Десь неподалік. Сюзанна крутнулася. Почувся шерхіт одягу — і пищання так само несподівано урвалося. Сюзанна заклякла. За мить, наче з її найстрашніших дитячих кошмарів, з’явилося видіння. Просто перед нею в темряві ви-рисувалося обличчя. Воно було зеленувато-сіре, як у привида. То було обличчя демона, з гострими тінями, видовженими через спотворені риси обличчя. Вона мимовільно позадкувала. І вже хотіла було рвонути навтьоки, але істота схопила її за руку.

— Ані руш, — скомандував привид.

На мить Сюзанні здалося, що то — Ґейл і що то його очі палають у темряві. Але голос був не Ґейла. І дотик не надто грубий. То був Стретмор. Його підсвічував знизу якийсь предмет, котрий він щойно витягнув із кишені. Сюзанна полегшено зітхнула. Вона відчула, що знову почала дихати. Предмет, що його Стретмор тримав у руці, мав щось на кшталт електронного дисплея, від якого йшло зеленувате світло.

— От чорт! — стиха вилаявся командир. — Мій новий пейджер. — І Стретмор з огидою уставився на пристрій у своїй руці. Він забув увімкнути беззвучний режим. Іронія полягала в тому, що він навмисне ходив до магазину електроніки, щоб придбати цей пристрій, спеціально придбав його за готівку, щоб зберегти анонімність: Стретмор краще за інших знав, як пильно АНБ шпигувала за своїми ж працівниками, а вхідні й вихідні цифрові повідомлення з цього пейджера він хотів зберегти в секреті.

Попередня
-= 97 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!