Слава ЗСУ!

Θ Θ Θ

Її розхитана нервова система миттю повернулася у звичний для неї стан напруження, видала сигнал, що треба тікати, і вона як по команді скочила з ліжка. Почала збиратися – і добре, якби взяла якісь речі, а то ж захопила з собою пензлі, фарби і побігла до свого митця. Він би дуже здивувався, якби з кимось іншим розпрощався півгодини тому, і знов побачив його на порозі, та вона вже його нічим не здивує. Та й часу дивуватися не було, вона впала йому на плечі, ридаючи так, ніби стримувала сльози ціле своє життя.

— Я не розумію... Я себе не розумію. – Тільки і можна було розібрати крізь сльози. Він провів рукою по ще мокрому волоссі, і все сам зрозумів. Підхопив її на руки, вклав на ліжко, щоб зігріти, обгорнув ковдрою, а вона все рівно пригорнулася до нього, ніби від нього більше тепла. Він дав їй кілька хвилин поплакати, а коли вона трішки заспокоїлася, запитав.

— Чай будеш?

Не дочекавшись відповіді, він пішов, аби зробити їй чай. Тепер він сам буде вирішувати, чого вона хоче і що їй потрібно. Поки він порався біля плити в необмеженій ніякими стінами кухні, вона вже тверезим поглядом подивилася на його майстерню. Щось в цьому було – ніяких стін, перегоро-док, ніяких обмежень. І жодної величі – все так просто. Тверезо вона глянула і на скульптуру.

— Ти знаєш, чого їй не вистачає? – Почувши її голос, він обернувся, та на ліжку її не було. – Трішечки фарби. – Вона вже крутилася біля скульптури в руках із пензликом та фарбою.

03.IV.2011