Слава ЗСУ!

— Ти кудись зібралася? – З чого він це визначив: з яскравого вечірньо-го макіяжу, чи з хорошого настрою, для неї не становило інтересу.

— Я хіба не казала, сьогодні виставка.

— Мене навіть не намагайся туди затягнути.

— Я і не сподівалася.

Ну, от тепер залишилося тільки оцінити його глиняний витвір. Вона мовчки обійшла скульптуру. Ковзнула поглядом по руках, ногах – це не так важливо – нарешті зупинилася на обличчі. Як йому таке вдавалося – передати всі її риси: очі – найменший рух повік, губи – що видавали радість самими тільки припіднятими куточками, навіть маленькі ямочки на щоках – все у скульптурі було її. Та хіба це вона?

Глиняний вираз затаїв внутрішнє осяяння, зсередини її щось гріло, поволі розпалювалася ідея – от-от вона спалахне – і з’явиться непереборне бажання викласти її на полотні. Яким же одухотвореним їй здалося власне обличчя. Чому він зображав її саме такою – вона вже давно такою не була? Чому він бачить в ній те, чого насправді немає? Чому він її спотворює? Хіба не розуміє – вона не така, більше не така.

Сказати йому все це? Взірвати його величне життя звичайним скандалом? Так вона стала звичайною, порожньою, в ній більше не було нічого, що переповняло б її душу, і можна було б вилити це із фарбою. Невже його велич дозволяє брехати, що в ній щось таки є? Сказати б йому все це!

Вона ще раз ковзнула поглядом по глині, і як мовчала досі, так мовчки і пішла до виходу. Коли до митця дійшло, що вона тікає, він встиг тільки кинути навздогін.

— Може, хоч щось скажеш?

Мабуть, все ж таки треба було виговоритися, бо така люта прийшла на виставку, а там ще всі ті картини, які вже ніби їй і не належали. Як їх раніше малювала, вона тепер сама не розуміла, не розуміла зображене на них, не розуміла саму себе!

— Чудові картини. У Вас така дивовижна техніка.

— Що? – Якби вона могла, то і зовсім проігнорувала б вираз захоплен-ня відвідувачки, та зробила вигляд, що просто не почула.

— Ви так уміло передаєте свої почуття. Їх без зусиль можна зрозуміти.

— То що... що Ви розумієте? – Яке зухвальство претендувати на те, щоб її розуміти.

— У Вас багатий, як би це банально не звучала, внутрішній світ.

— Помиляєтеся – він порожній. – Вона почала спокійно, та чим це закінчиться, сама не могла передбачити. – Всередині мене нічого немає! Я порожня – це Ви можете зрозуміти?! – Вже те, що вона перейшла на крик здивувало тих, хто був у галереї, та коли почала знімати зі стін свої картини, ламати рами, розривати полотна – налякані відвідувачі попритискалися до стін, та йти поки не збиралися – цікаво ж спостерігати, як людина знищує саму себе. – Вони більше не мої. На них не мої почуття, їх більше в мені немає!

Θ Θ Θ

Наступний день знов почався на його ліжку. Як тут опинилася? Чому пішла до нього? Байдуже – тут хоч небажані гості її не дістануть. Надійно заховалася.

Звичайно, поряд митця не було. Вона сіла на ліжку, та щоб важка голова не перехилила її назад, нагнулася і вперлася головою у долоні. Все болить... Серед шуму, джерелом якого була власне її голова, почулося слабке шипіння, воно поволі наближалося до неї, аж раптом зашипіло зовсім близько. Нарешті вона зрозуміла, що це шипить розчинена таблеточка. Підняла з долонь голову – поряд і справді стояв митець.

— На – випий. – Чи не вперше він вгадав, чого вона хоче, що їй насправді потрібно. – Чув, ти вчора влаштувала погром у галереї.

— Тобі почулося.

— Не хочеш про це говорити?

— Ти не зрозумієш...

— Хто тебе зрозуміє?

— Я сама.

— Ну, спробуй.

Як би не хотілося їй повертатися додому, та все ж мирно заснути у власному ліжку – найкраще заспокійливе для розхитаних нервів. Подумки вона вже була у ньому. Щойно зайшла в кімнату, як розхитані нерви знов похитнулися. Не важко було здогадатися – в її домі побував небажаний гість. Кинув на підлогу розірвані нею ж полотна і... Невже це кінець їхньої співпраці? Невже він пішов назавжди? Залишив її нарешті у спокої?

Вона уважно оглянула підлогу – зникло декілька полотен. Так просто він від неї не відчепиться. Поки є попит на божевільних художниць, вона від нього нікуди не сховається. Насправді вона від нього залежить. Знала це, хоч ще не всю кімнату дослідила – не бачила на столі маленький пакетик.

На обличчі досі важкою плямою лежав вчорашній макіяж, то ж вона попрямувала до ванної. Саме так – гарячий душ і власне ліжко – це все, що їй зараз потрібно. Разом з водою крапля за краплею стікали її емоції, переживання, які останнім часом тривожили її душу. Нерви, здавалося, розм’якли і вже були не здатні реагувати на жодні подразники. Тепер вона спатиме спокійно, тепер хороший настрій їй ні до чого. Вона зручненько вмостилася на ліжку, розляглася в повен ріст, відчула, що краєчок ковдри загнувся, взялася його ретельно поправляти, аж погляд якось мимоволі впав на стіл. А там і досі лежав маленький пакетик.