Слава ЗСУ!

 У пошуках музи

Прокинувшись в неприродній позі на його ліжку, вона зрозуміла, що насправді не спала, а те, що бачила, насправді не сон. Деякі марева ще досі стояли перед очима – розігнати б їх, та сил піти до ванної не було. Спроба піднятися з ліжка виявилася марною – вона ледь дісталася маленького столика, що стояв недалеко, й висипала порошок на його поверхню.

— Тобі справді це потрібно? – Йому ніколи не подобалася її залежність від хорошого настрою.

— Що ти розумієш?! – Та хіба він міг осягнути усі її потреби, бажання, все те, чого вона хотіла?

Його недбало кинуте запитання не передбачало розвиток змістовної розмови. Йому не завжди було до неї байдуже, просто зараз він був зайнятий – на метелевому каркасі шмат за шматом з’являлася глина, витворюючи знайомий їй силует, здається вчора вона була такою – довго йому позувала, попри усі свої бажання, незворушно просиділа кілька годин. І знала ж, скільки йому не позуй, в результаті у скульптурі буде лише натяк на неї. Чи свідомо він спотворював її, чи так він її “бачив”, чи створити її іншою було легше, ніж зазирнути в неї, побачити всі її бажання, передати їх у глині... Хоч йому все рівно ніколи б це не вдалося – ніколи.

Поступово ставало легше, знов з’явився хороший настрій, і вже сил було достатньо, щоб повернутися на ліжко. Вона сіла і якось нехотячи обвела його квартиру поглядом. Не шукала вона, де він – знала ж, де вчора поставив каркас, де його скульптура; не шукала вона чогось нового в квартирі – там вже давно нічого не змінювалося. Ще з того часу, як він відчув у собі великого митця, – перетворив трикімнатну квартиру на майстерню, само-тушки зруйнувавши усі стіни. Такою пусткою з голими, недобитими стінами, які шматками звисали зі стелі, чи стирчали з підлоги уламками цегли – квартира постала перед її очима, як і сотні разів раніше, а серед цієї пустки він – великий митець. Звідки в ньому ця велич?

Скільки часу вона розглядала голі стіни, а скільки пішло на споглядання процесу витворення її із глини – годинником не виміряєш – стрілки поплили на ньому, вони то вигиналися, то закручувалися у спіраль. Хоч як цікаво було спостерігати за хаотичним рухом стрілок по циферблату, вона все ж підвела погляд – і знов побачила себе, глиняну себе – і знов виходила не вона. Скульптура була ще не завершена, але в ній вона вже бачила іншу себе, не таку, якою позувала вчора. Це взагалі була не вона! Що він змінив? Як йому кожного разу вдавалося спотворити її до невпізна-ваності? Чому принаймні, вона себе не впізнає?!

Ще не усвідомлюючи, хто винен в тому, що її скульптура бреше про неї ж саму – вона підвелася, щоб піти. Десь відшукала сукню, одягла, неподалік знайшла босоніжки, підхопила їх кінчиками пальців – на підборах все рівно б йти не змогла, і пішла з його майстерні до своєї.

Θ Θ Θ

Можливо, раніше в її домі все було впорядковано. Для кожної картини було відведено своє місце, всі фарби, пензлі лежали в шухлядах. Та відтоді, коли вона намалювала останню картину – давно це було... – все змінилося. Вечорами вона часто переглядала свої полотна, довго крутила в руках, вдивлялася, а потім руки самі по собі опускалися. Де вона стояла, там і залишалася картина – чи потрібні вони їй, якщо це кінец, якщо більше жодної вона не намалює?

Обережно ступаючи поміж полотнами, що встеляли підлогу, вона прямувала до ліжка. Посеред кімнати стояв мольберт, ніби чекав, що вона от-от підійде, візьме пензлик, залишить хоч кілька відбитків своєї душі – намалює хоча б якусь абстракцію, на пейзаж вже годі було й сподіватися. Та вона пройшла повз. Не манив її мольберт до себе, не хотілося щось на ньому залишати – нічого було. Хоч сподівалася, що таке бажання з часом з’явиться, а може воно насправді є, просто за хорошим настроєм вже більше нічого не відчувається?

Вона якось механічно потягнулася рукою до підлоги, віднайшла під ліжком пензлики – вони також були напоготові, завжди під рукою – ще десь мала бути акварель... Руки довго блукали підлогою, та фарбу знайти так і не вдалося. Вона припинила свої марні пошуки – марні, бо нічого б все рівно не намалювала – сіла спокійно, в руках досі були пензлі, досі й мольберт випинав чисте полотно – щоб йому! Вона щосили жбурнула пензлики в мольберт, й вони із шумом розлетілися по кімнаті. Доведеться їх довго шукати, якщо таки колись їй знадобляться.

Зранку її розбудив грюкіт, з яким зачинилися двері. І хто йому дозволив приходити до неї коли заманеться? Від небажаного гостя вона заховалася з головою під ковдрою – та ж він її і там дістане.

— Є щось нове? – Звичним рухом він відгорнув кілька полотен. Не раз відбирав для виставки її картини. Це не був її величний митець, в ньому й чогось людського було мало, тому вона й досі ховалася від його цинізму. – Коли вже до тебе муза твоя прийде? Чи тобі муз потрібен, га?

— Що ти в цьому розумієш?! – З-під ковдри пролунала спроба захисту, та здається ця спроба провалилася. Тож вона вирішила більше не захищатися, не реагувати, не слухати його взагалі.

— Тебе ніхто не розуміє – це вже точно можу сказати. Вставай, зараз будемо повертати твою музу. – Коли він вийшов з кімнати, вона прислу-халася – на кухні тихо до склянки притулилася пляшка, переливаючи у неї прозору рідину. – На – випий.

Вона і не хотіла пити, тим більше не воду, але чомусь з-під ковдри таки вибралася, жадібно вхопила склянку обома руками й швидко перехилила її вміст.

— Тепер чекай – скоро прийде.

— Хто? – Таки вдалося. Досі ніби жодне його слово її не стосувалося, кожна нотка цинізму пролітала повз її вуха.

— Муза твоя – хто ще! – Він забрав кілька полотен, кинув на стіл маленький пакетик і зібрався йти. Помітив її питальний погляд, мовляв, що в пакетику, й пояснив, уже виходячи з кімнати. – Це на випадок, якщо не прийде.

Θ Θ Θ

Перед виставкою вона заскочила до майстерні митця. Можливо, і його б вдалося витягнути подивитися на картини. Та й глянути на скульптуру хотілося – вона вже, мабуть, готова.