Слава ЗСУ!

Я йшла собі, жбурляючи горіхи, іноді помічаючи відблиски силового поля, час від часу звертаючи ліворуч у пошуках дірки, крізь яку ми б могли втекти подалі від Рогу достатку й розшукати-таки воду. Але десь за годину, а може, більше, я нарешті переконалася, що це марно. Ми зовсім не просунулися ліворуч. Навпаки, здавалося, силове поле веде нас стежкою по колу. Я зупинилася й озирнулась на кульгаву Магс і спітнілого Піту, а тоді промовила:

— Перепочиньмо. Я хочу ще раз огледіти все згори.

Дерево, яке я обрала цього разу, здавалось вищим за інші. Крученим гілляччям я видерлась нагору, намагаючись триматися якнайближче до стовбура. Можна і не згадувати, як легко ламалися гнучкі гілки. Але, забувши про здоровий глузд, я все одно лізла, бо мала дещо побачити. Коли я дісталась верхівки стовбура, а вона була не міцнішою за молоду парость і гойдалась од вологого вітру, мої підозри справдились. Тому, що ми ніяк не можемо звернути ліворуч, було просте пояснення. Зі своєї хисткої оглядової вежі я вперше побачила арену цілком і переконалася, що зійти зі стежки нам не вдасться. Адже арена — це ідеальне коло. З ідеальним колесом посередині. Склепіння неба над джунглями по всій площі було рожевим. Я роздивилася кілька мінливих квадратів — слабких місць, як їх називали Біпер і Вариста, адже тут було видно те, чого видно бути не має. Щоб до кінця впевнитися, я випустила стрілу понад деревами — в небо. Миттєвий спалах — і я побачила відблиск справжнього блакитного неба, а стрілу відкинуло вниз, у ліс. Я злізла з дерева, щоб сповістити своїм союзникам прикрі новини.

— Ми в пастці силового поля, всередині кола. Точніше купола. Я, щоправда, точно не знаю, який він заввишки. По центру арени розташований Ріг достатку, навколо море, довкруж нього — джунглі. Все напрочуд пропорційне. Напрочуд симетричне. І напрочуд маленьке, — промовила я.

— Воду бачила? — спитав Фіней.

— Тільки те море, де почалися Ігри, — відповіла я.

— Повинне бути інше джерело води, — сказав Піта, насупившись. — Бо в іншому разі ми всі загинемо за кілька днів.

— Ну, рослинність тут — густа й зелена. Мабуть, десь-таки є струмки чи ставки, — невпевнено припустила я.

Інстинктивно я відчувала, що Капітолій хоче, аби ці горезвісні Ігри завершилися чимшвидше. Плутарх Гевенсбі, певно, отримав наказ просто нас усіх прикінчити.

— В будь-якому разі марно намагатись дізнатися, що за цим пагорбом, бо там нічого немає.

— Але ж десь між силовим полем і колесом повинна бути питна вода, — наполягав Піта.

Всі ми зрозуміли, що означають його слова. Знову потрібно спускатись униз. До кар’єристів, до кривавого поля бою. З Магс, яка ледь ноги переставляє, і Пітою, який не має сили битися.

Ми вирішили спуститись десь на сотню кроків і ще раз пройтися по колу — може, на тому рівні є вода. Я знов очолювала нашу маленьку процесію, час від часу жбурляючи горіхи ліворуч, у бік силового поля, проте зараз ми йшли на безпечній відстані від нього. Сонце безжально палило, розжарюючи повітря й викривлюючи картину світу. До обіду стало зрозуміло, що Піта з Магс далі рухатись не в змозі.

Фіней обрав місце для привалу неподалік силового поля, кроків на десять нижче. Сказав, що ми зможемо використати поле як зброю, у разі нападу відтісняючи до нього супротивників. Потім вони з Магс нарвали височенної трави, що росла жмутками, й заходилися плести з неї килимки. Оскільки в Магс не було жодних ознак отруєння горіхами, Піта зривав їх цілими гронами та смажив, жбурляючи у силове поле. Він методично чистив їх від шкаралупи та складав на листя. Я стояла на варті. Мені було жарко, неспокійно й важко після занадто емоційного дня.

А ще я хотіла пити. Так хотіла, що нарешті не витримала.

— Фінею, може, постоїш на сторожі, а я піду пошукаю воду? — запропонувала я.

Моя ідея вирушити на пошуки води самотою не викликала особливого захвату, але померти від зневоднення не хотів ніхто.

— Не хвилюйся, я не відходитиму далеко, — заспокоїла я Піту.

— Я піду з тобою, — почула я у відповідь.

— Ні, не варто. Я збираюся пополювати, якщо вийде, — пояснила я йому, проковтнувши слова, що крутилися на язиці: «А тебе не хочу брати з собою, бо ти занадто кволий й від тебе забагато шуму». Але натяк він зрозумів. Його важкі кроки і дичину розполохають, і мою присутність викажуть. — Обіцяю, я ненадовго.

Я крадькома попрямувала до дерев, з радістю зауваживши, що земля сама приглушує мої кроки. Я рухалася вниз по діагоналі, але довкола нічого не змінювалося — все та сама пишна соковита рослинність.

Пролунав гарматний постріл — і я завмерла. Мабуть, різанина біля Рогу достатку припинилась. І тепер звучить останній подзвін на вшанування трибутів. Я порахувала постріли — кожен позначав одного загиблого переможця. Їх було вісім. Не так багато, як минулого року. Але цього разу я могла назвати кожного з них на ім’я.