Слава ЗСУ!

- Я божевільний? - перепитав полковник.

- Ні, - посміхнулась Жанна, - це я вам кажу не як друг, а як лікар, ви - не божевільний. Але вам необхідна відпустка, а ще більше вам потрібна...

Експерт замовчала.

- Що? - перепитав Манєк.

- Ще більше вам потрібна дитина, це я вам кажу не як лікар, а як друг...

- Синку, посидь ще трохи, - витираючи сльози, промовила стара жінка.

- Ні, ні, мені треба йти. Вже майже північ. А завтра рано вставати. Ну, чому ви знову плачете? Не плачте...

Гордій Ганчич ніжно обійняв, жінку, що посивіла за декілька годин.

- Ми всі любили вашого сина, ніхто не бажав йому зла. Але йому там буде краще. Йому вже краще.

- Так, йому там краще, - тихо повторила матір Євмена.

- Ну добре, бувайте.

Ганчич спустився сходами вниз і вийшов на вулицю. Пройшовши декілька метрів, він вийшов у алею. Навколо світили ліхтарі. Було, майже, як у день. Тільки навколо нікого не було, лише десь, в метрах десяти якийсь дідок згрібав лопатою сміття з дороги.

Було дуже спокійно. Гордій вийняв сигарету і, закуривши, повільно пішов алеєю вниз. Так дивно, ще вчора він розмовляв із Євменом, а тепер...

А Різдво! Як вони відсвяткували його! Було так весело! Було...

Ні, може, то помилка? Може, він зараз підійде ззаду, торкнеться і, як завжди, крикне: " Ну що, Ганч, не чекав мене побачити?" Але...

Якоюсь гіркою стала сигарета у роті, якось дивно затуманились очі, а по щокам потекли гарячі сльози.

Гордію вже більше не хотілося курити, не хотілося гуляти нічною алеєю. Хотілося якнайшвидше додому. І заснути... І не думати більше ні про що...

Але думки не ішли з його голови. Чомусь згадалося, як у шостому класі дівчина вдарила Гордія так, що він упав. Всі хлопці сміялися з нього, і лише Євмен, його найкращий друг, підійшов до нього ззаду і тихо промовив щось таке тепле, таке дружнє, що одразу стало легше. Ось що таке справжній друг! Той, хто ніколи не радітиме з твого горя.