Слава ЗСУ!

В ОБІЙМАХ МУЗИ

Немає нічого випадкового. Ми живемо у впорядкованому Всесвіті, керованому суворими законами, законами причини та наслідку. Думки є причинами, а умови – це наслідки. Наші думки виконують роль головної причини умов нашого життя. Змінивши якість свого мислення, ми здатні змінити і якість свого життя. Зміни в нашому зовнішньому досвіді підуть за змінами внутрішніми. Отже, в результаті ми пожинаємо те, що посіяли.

Про це написано безліч книг, знято сотні фільмів, проведено тисячі досліджень. Але, прозвучавши саме з його вуст, ці слова проникли у найпотаємніші шпаринки моєї свідомості. Взагалі, кожне його слово мало невидиму силу над моїм розумом. Я ловила кожен звук, який лунав з його вуст, як ковток свіжого повітря. Боялась пропустити бодай щось. Я вводила його слова собі внутрішньовенно, як цілющу вакцину від негативних думок, якісно змінюючи своє мислення. Без перебільшення захоплювалась усім, що пов’язано з ним. Звісно, він ніколи не був ідеальним, так як і ми всі. Але навіть його не ідеальність була настільки гармонічною, що бажання будь-що змінити у ньому просто не виникало. Його поява в моєму житті не була випадковою, я чекала на нього, плекала в думках мрію про нашу зустріч вже давно. А остаточно переконалась у цьому, переглядаючи записи зі щоденника, який періодично наповнювала своїми роздумами ще з дитинства…

Коли я народилась – мені дали книгу. Та сказали: «Пиши!» — і додали, що дещо вже написано за мене. Оскільки я не народилась писемною, сторінки спочатку заповнювали мої батьки. Батько у школі був трієчником, мама – відмінниця. Тексти виходили дивні та строкаті. Потім перо передали мені, та сказали, щоб зважала на все вже написане. Ще кілька років відчувала прискіпливий погляд за спиною. Періодично записи робили оточуючі мене люди, соціум загалом. Вже знала останнє слово останньої сторінки, та не хотіла у тому пересвідчуватись. Дещо доводилось перечитувати, дещо – доводиться перечитувати й зараз. Декілька разів сама ламала перо, намагалась вирвати сторінки. Не вийшло. Хтось писав у моїй книзі своїм чорнилом — переважно червоним. Ті сторінки теж не могла вирвати. Пересвідчилась, що рукописи не горять. А точніше їх не може спалити автор. Невдячний читач — будь-ласка. Перші декілька сотень сторінок почали заношуватись, затиратись. Буває, що глава тягнеться декілька місяців, а інколи — цілий розділ за один день.

Сама не можу зрозуміли – читаю я, чи пишу. Раніше сумувала, коли бачила пляму на сторінці. Тепер ціную кожну плямку – сліз, крові, сперми, вина. Особливо тішить розділ, залитий червоним шампанським та вимазаний піною зі спільно прийнятої ванни. Тепер розрізняю кожен окремий запах – сум, страх, радість, любов.

Всім, хто норовить зробити запис у моїй книзі, навчилась підсовувати напівпрозоре чорнило. І таки навчилась виривати чужі сторінки. Шалено подобається робити з них літачки та пускати з даху, мов з життя. Й автори стрибають за ними. Помічаю все більше посилань внизу сторінки. Все більше малюнків на полях. Все частіше пишу сама, ніж читаю. Інсценую цілі розділи із книги або поодинокі монологи… Діалоги? Їх мало… Не уміла слухати, або просто не хотіла, не хотіла вчитись. Не хотіла вчитись слухати, до тих пір, поки не почула його голос – виважений, впевнений і справедливий… Можливо, він і не живе «за правилами», але він завжди живе по справедливості!..

Сторінками щоденника