Слава ЗСУ!

Морозний 2005…

«…Довга холодна зимова ніч накрила смутком місто... Дехто за роботою цього не помічає, бо, можливо, не хоче помічати. Дехто має друзів, які своєю безтурботністю розтоплюють кригу у самотньому серці. Для когось зима – це відпочинок від літньої роботи, під час якого потрібно набратися якомога більше сил, що будуть потрібні, коли у безвість відійдуть сніги, дерева почнуть підбирати весільне вбрання, а птахи, повернувшись з далекої «поїздки», згадуватимуть тексти пісень. Дехто в такі моменти задумується, на скільки самотня людина як така, бо вона індивідуально сприймає світ.

У одній із безлічі кімнат-нірок, що міцними цегляними стінами утримують юну душу, яка прагне свободи, самовираження, розуміння, любові, горить напівяскраве світло. Біля вікна сидить вона. Задумані зелені очі вдивляються у чорне небо. Що вона там намагається побачити? Співрозмовника...

Шістнадцята зима слухняної, порядної дівчини, відмінниці, здавалось би, чудово протікала спокійною течією серед рівних розлогих берегів. Так, як і місяць, якого оточують тисячі мільйонів зірок, почувається самотнім, бо не схожий на жодну з них, так і вона одинока серед людей. Так, як і місяць, прагнучи віднайти істинного друга, постійно змінюється від молодого до повного, так і вона намагається підлаштуватися під світ, бо не може світ підлаштувати під себе, прагне змінитися, щоб стати цікавою для оточуючих. Змінює смаки, зовнішність, поведінку, риси характеру. Незмінною залишається лише її самотність...

Дівчина, ім’я якої має випромінювати світло, огортати сонячним промінням кожен день, потоваришувала з темрявою. Погасила світло. Стоїть на колінах. Простягає руки до небес і благає місяця:

– Зійди... Зійди на землю! Поділись зі мною своєю самотністю! Дай заглянути до тебе у душу... Допоможи мені віднайти саму себе...

Не чує... Як і не чують її люди.

Не раз слухала вона на свою адресу:

– Заспокойся, забудь, займись ділом, і ця надумана депресія зникне вмить.

Її дивують і насторожують люди, які, боячись зустрітись із проблемою один на один, тікають, ховаються у копиці щоденного хаосу. Вона розуміє важливість загальнолюдських проблем – війни і миру, добра і зла, любові і ненависті, духовності і бездуховності, моральності та аморальності. Але чому проблему самотності, що бездушно пройняла серце молодої, незрілої, але вже особистості, оточуючі її люди вважають «надуманою»?!

Вона не знає, що достеменно чекає її в майбутньому, вона не здогадується, яким для неї стане наступний рік. Але вона чекає на зустріч з Ним, хоча він про це ще не знає…»

Це не перші у моєму щоденнику згадки про чоловіка, якого я ще не знала. Але саме ці рядки змусили перечитати кожне написане мною слово більш детально.

Випускний 2006…

«…У руках диплом, на шиї золота медаль – початок довгого, сповненого перемог і поразок життя юної дівчини. Проводжаючим поглядом вона дивилась на хлопчика, який стільки часу не давав спокою її сердечку. А почалось все першого вересня 1996 року. Перший раз у перший клас! Тридцять незнайомих облич. Злякані дитячі очі дивляться на вчительку. Це початок тяжкого, не передбачуваного шкільного шляху. Позаду – сім років безтурботного дитинства, попереду – відкриті двері до дорослого життя. Серед безлічі облич вона знайшла те, про яке довго не могла забути. Серце чомусь билось так швидко, а на вустах сяяла дитяча і водночас доросла посмішка. Це була по-дитячому наївна закоханість з першого погляду. Темний колір волосся, карі очі, родимка над губою. «Саме чоловіка з такими зовнішніми рисами я хочу покохати», – подумала вона, наступні десять років марнуючи зусилля, намагаючись його закохати в себе…»