Слава ЗСУ!

Ніла довго мовчала. Змійсихи, заспокоївшись, знову занурились у воду.

– Я сказала хазяїну, що замість тебе почергую. – Ніла закусила губу.

– Спасибі.

– Я їх почистила, нагодувала… Прибрала…

– Вибач.

– Де ти був?! – пошепки вигукнула Ніла.

Варан схрестив ноги, зіперся ліктями на коліна й почав розповідати.

– Значить, їх стратили, – сказала Ніла, коли він закінчив.

– Їх просто повели до тюрми.

– Їх стратять до світання. Закон сезону: підозри в грабунку досить. Якщо тільки злапають у підозрілому місці за підозрілим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.

– Але мене також узяли…

– Ти піддонець, а це інша річ. За тебе батько ручився, сусіди тебе знають. Ти весь на видноті… як і цей твій, Гелько. А ці двоє – чужі?

– Так.

– До світанку зависнуть.

Стало тихо. Потріскувала олія в каганці.

– А чому ти одразу не пішов до начальника варти? Не сказав, що бачив?

– Не бачив нічого… Хтось на когось напав. Оце і все.

– Треба було піти хоча б із цим.

– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колінах. – А тобі що?

– А що коли в них спільники лишилися, – не зважаючи на його образливий тон, сказала Ніла. – Ти казав, ще був хлопець. А він хоч куди дівся?

– Не знаю.

Знову стало тихо.

– Нікуди не ходи, – по-діловому серйозно звеліла Ніла. – Сиди тут. Хоч Туга й підступна, але своїх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дізнаюсь, – вона незграбно вилізла з гамака. На ній були все та ж сорочка й усе ті ж штани з самоцвітами, Варан мимохідь подумав, як незручно в них спати.

– Куди ти підеш?

– Не сирота, слава Імператору, – Ніла жорстко усміхнулась. – До кого треба, до того й піду… А ти носа надвір не показуй!

І недбало зібравши волосся, почалапала вгору по ґвинтових сходах.

* * *

Варан заснув на світанку, і снились йому крилами. Уві сні він тицявся лицем у жорстке біле пір'я, а прокинувшись, виявив, що на щоці відбилася гамакова сітка і що Журба з Тугою нетерпляче кружляють по гроту – бажають снідати.

Він нагодував змійсих і вперше почистив, увесь при цьому вимокнувши й закалявшись. Потім узявся за сачок для виловлювання випорожнень; як на зло, саме в цей час нагодилася Ніла.

На ній була спідниця до п'ят і блуза з короткими, за модою горні, рукавами. Гладенька висока зачіска робила наїзницю на змійсах старшою, величнішою і суворішою. Варан навіть розгубився – казати до неї, як і перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?

– Значить, так, – сказала Ніла, сідаючи на край кам'яної приступки. – Ті, котрих грабували, залишилися живі – це ти їх, між іншим, урятував – і подали князеві скаргу. Начальник варти посилив сторожу і навісив повітряні патрулі. Після того як патруль зняв з човна двох підозрілих зі зброєю, прочесали весь острів і схопили п'ятдесят шість людей. П'ятнадцятьох сьогодні звільнять. Решту вже повісили.

– Що?!

– Закон сезону. – Ніла провела по обличчю рукою, наче прибираючи павутиння. – Якщо князь не зупинить грабежі – в міжсезоння всі будуть голодні: і піддонці, і горні також. Є два особливо тяжкі злочини: грабіж і фальшування імператорських грошей. Потім іде шахрайство, але це вже не так страшно, за нього принаймні судять… Чого ти так зблід? Гарна новина: того парубка, чорнявого, який на тебе навів, схопили й стратили разом з рештою. Тобі нічого не загрожує, можеш залишатись, можеш іти…

Вона відвернулася. Нараз Варан побачив, що вона ладна заплакати. Ледве стримується. Смертельно втомилася. І чомусь ображена.

– Ніло, – він підійшов ближче. – Дякую…

– Ти можеш іти. Ніхто тебе не тримає.

– Чому ти мене женеш? Чи… мене що, звільнено після вчорашнього?

– Ні, тебе не звільнено.

– То чому?

Вона розридалася. Він стояв поряд, бажаючи її обійняти – і не наважуючись. Він був брудний і мокрий наскрізь. А вона була чиста і строга, попри сльози і шмарклі.

Справжня горні.

* * *

Печера то тяглась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсібіч десятки щупалець, вузьких, іноді непрохідних. Деякі гроти були світлі – туди пробивалось крізь воду сонячне проміння. Інші – напівтемні, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цілком спускатися на змійсих.

– Вони бачать у темряві?

– Вони знають дорогу…

Варан їхав на Журбі. Вона була покірлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспішала вперед. За командою «стій» негайно зупинялась. За командою «пірнай» занурювалась без вагань.

– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитріші коридори, там у щілини просочуватись треба. А Туга – та в відкритому морі гуляла, їй печери не подобаються. Ну й характер, звісно, паскудний.